Читати книгу - "Секрет Світлячка, Олена Гуйда"

Звичайно, я ж чекала звинувачень. У застосуванні магії студенткою без ліцензії. Та хай навіть у застосування магії крові.

І якщо друге звинувачення я могла спокійно відкинути, адже доведи ще, що я цією магією володію. Якби він бачив усе на власні очі, тоді так. І тоді я б не в допитній крок пила, а в катівнях кров'ю плювалася. Ну, була у мене шпилька в руці, мало там чого вона у мене взагалі була. Та й характерні ушкодження завжди я намагалася завдавати так, щоб після неможливо було пов'язати їх з магією, і одразу загоювала.

Перший злочин загрожував мені штрафом, виправними роботами та покаранням на розсуд керівництва академією та міської варти. Це я точно переживу, враховуючи, що дуже скоро зможу вступити у зв'язку та отримати роботу. І нехай над цим усім нависла тінь Етклонерів, як і над усім нашим з тіткою життям, але це не так страшно як…

Те, що мені намагався приписати цей... офіцер. Сам злочин був жахливий, нелюдський. І покарання було за нього – відповідне.

І найгірше, я навіть не подумала, що мене можуть звинуватити у подібному. Тому просто не вигадала, що відповідати. Я в принципі не розуміла тепер, що робити і як... залишитися живою.

– Я? – ошелешено уточнила я, не в змозі впоратися ні з емоціями, ні з голосом, тому дала півня. Після цього прочистила горло і постаралася взяти себе в руки. Відстоювати себе потрібно твердо. – Я нічого не робила! Я там дівчину рятувала!

– Одне іншому не заважає, – посміхнувся офіцер, але від цієї посмішки мене затрясло вдвічі сильніше. Не заважає? Вони карту мого магічного потенціалу бачили? Та дивно, що я ще на ногах тримаюся після тієї кількості заклинань цілительських, що застосувала, щоб допомогти нещасній. – Ви відкрили портал. Приликали драгів. Але ніяк не очікували, що вони нападуть на ні в чому неповинну дівчину? І зробили все, щоб відвести від себе підозри.

– Я перепрошую, а звідки такі позбавлені логіки висновки? - відповіла я питанням на питання, вчепившись в край столу. Страх змінився гнівом, і це додало мені сили. - Мені логічніше було б позбутися випадкового свідка, чи не так? До того ж, звірі напали і на мене теж. Ви самі мене рятували. І взагалі, зчитайте сліди застосування магії. Там усе стане зрозумілим. Я не відкривала жодних порталів. Я життя рятувала. Та й навіщо мені прикликати до міста чудовиськ?

Голос зірвався, охрип, а руки заходили ходуном, і я навіть зраділа, що поставила кухоль. Але трясло мене від обурення. Мені справді було незрозуміло, яким чудовиськом треба бути, щоб покликати до міста драгів. Вони сіють смерть. І єдина людина, яка могла з ними впоратися, не вбиваючи, був мій батько. У пам'яті спливла картинка, як батько годує драгів сирим м'ясом просто з рук, але я відразу від неї відмахнулася.

Губи офіцера вигнулися в натяку на усмішку, а погляд став крижаним. А до мене дійшло. Це якась така тактика допиту. Спочатку звинуватити та дезорієнтувати, щоб я почала виправдовуватися. І я почала. Ще як почала. І судячи з його погляду, він у цей час аналізував, визначаючи чи правду я говорю.

Вічні боги, я – ідіотка!

Чи все ж не тільки тактика? Що могло наштовхнути офіцера на думки про мою причетність до цього злочину?

- Тобто ви намагаєтеся зараз мене переконати, - заговорив темний абсолютно спокійно, - у тому, що випадково опинилися в абсолютно безлюдній частині міста, одна. Цілком випадково натрапили на майже вмираючу дівчину... якраз вчасно, щоб надати їй допомогу?

Він говорив спокійно, повільно, уважно спостерігаючи за мною. Не знаю, що він там хотів побачити, але я чітко розуміла – зараз зомлію. Зомлію від жаху. Особливо, враховуючи, що пояснити, що таке Поклик життя не видаючи себе, та й Роуз, не вийде. І як викручуватись? Розкажу правду - стратять. Засумніваються в тому, що кажу правду, теж стратять. Треба якось… викручуватись.

- Божий промисел, мабуть! Справа в тому, що мені почулося, що хтось кликав на допомогу, – заговорила я, обережно підбираючи слова. - Я цілитель, і не могла пройти повз.

Ну, взагалі-то не збрехала ні словом. Я – цілитель і справді почула поклик, на який у принципі не могла не відповісти.

- І що було далі? – так само вкрадливо допитував мене офіцер.

- Знайшла вмираючу дівчину, - далі правду говорити було куди простіше, бо в принципі приховувати вже нічого. – Викликала вартових та цілителів, надала першу допомогу, застосовуючи низку стандартних заклинань. Ну, а після… зазнала нападу драга. Усе…

- Драга? - вчепився в необережно кинуте слово офіцер. - Ви сказали "драга" льєра Трев. Вам знайомий цей вид тварин?

Прокляття! Цих тварин у ніколи  не було в жодному куточку імперії, крім маленького королівства на кордоні з Мертвими землями і самих Пустошів. Та й у королівстві вони були лише в розпліднику батька. І пан офіцер навіть не уявляє, як часто мені доводилося стикатися з цими породженнями Мертвих ущелин.

- Мій покійний батько мав справу з цими тваринами, - неохоче зізналася я, теж не збрехала. Я багато знала про цих псів. І навіть знала, що всупереч поширеній думці, їх можна було дресирувати.

- Він брав участь у війні з Аратсішаном? – вже якось інакше, м'якше, запитав офіцер.

О! Так, він брав участь. Ще як брав участь. Але точно не на тому боці, що думав офіцер.

- Він загинув на цій війні, - зізналася я, навіть не намагаючись приховати біль і гіркоту минулої втрати, що осідала полином на язику.