Читати книгу - "Амадока"

Але здебільшого у читальному залі працювали тимчасові відвідувачі — студенти, які приходили на один чи два рази, неуважно копирсались у теках, платили за ксерокопії, позіхали і нудились — і не з’являлися більше ніколи.

Більшість відвідувачів Романа негайно забувала, щойно вони покидали стіни Архіву. На повторну появу декого з них вона чекала роками.

*

Траплялись і чудернацькі випадки. До Роми прибігла захекана й розпашіла Коротулька Саша з підвалів Фонду і повідомила про чоловіка з чотирма валізами.

Саша схопила Роману за руку й потягнула коридором до кабінету директорки. Там уже стовбичило повно народу: вахтер, прибиральниця, дехто з дослідників і більшість працівників. На підлозі у кабінеті секретарки лежали розкриті валізи з якимось пожовклим барахлом. Старі зошити, списані школярським похилим письмом, фіолетовим чорнилом, вицвілим і розмитим, схожим на марганцівку. Коричнево-сепієві знімки зі зубцюватими краєчками. З глянсових прямокутників визирали наївні і розгублені обличчя людей з минулого століття: жінки в хустках і беретах, чоловіки в недоладних костюмах, перелякані й заплакані діти. На тлі релігійного обряду сидів на дерев’яній загорожі великий гордий півень. Голова корови з викоченим оком тягнулась до заквітчаних з нагоди весілля воріт.

Навколо валіз висів важкий сопух гнилизни.

Чоловік якраз пояснював директорці походження запаху: мовляв, бабина сестра тримала свої записи й фотографії в погребі, поруч із бульбою, цибулею, буряками і діжею квашеної капусти. Вони з сестрами, хоч на свій похилий вік (у їхньому роду всі жінки доживають майже до сотки) ще й зберігали доволі ясні та світлі голови, після пережитого вроїли собі й одна одній, що сусіди от‑от здадуть їх владі. Баби й самі сміялись із цього страху, і насправді наче в нього не вірили. Розуміли, що це така рана в мозку чи в якомусь іншому органі, фізичне пошкодження тканин, хімічний дисбаланс речовин у крові — але нічого не могли вдіяти з нав’язливою звичкою переховувати свої речі. Чоловіка звали Богданом. Говорив він упевнено, твердо і гарно, а сам був серйозний і самозамилуваний, добре одягнутий і пристойний. Зачіска — одночасно невимушена і продумана. Широкі плечі. Сорочка прилягала до міцної спини.

Йому подобалася та увага, яку він на себе тут зібрав, — і він явно розумів, що цю увагу притягують не смердючі валізи його древньої родички, а він сам — своїми інтонаціями, жестами, манерою триматись. Чарівний тип. Романі такі ніколи не подобались.

Чоловік приніс зі собою кілька пляшок рожевого шипучого ламбруско з ягідним присмаком і особисто простежив, щоби кілька ковтків дісталось кожній архівній працівниці, і вахтерові, і Коротульці Саші, і Романі. Все це можна було заїдати сушеними скибками яблук і зацукрованими горіхами. А потім на хвилі відчуття близькости, сп’янілі від людського тепла, всі присутні висипали на сходи, що вели до архівного входу, і там, захлинаючись від вологого сміху, кпинячи одне з одного, почали фотографуватися з їхнім гостем на смартфони: робили групові і парні фото, чоловік приязно клав руки на плечі схвильованих працівниць, стримано торкався їхніх талій. На знімках він виходив бездоганно, і складалось враження, що ці фотографії — готовий продукт фотошопу. Що незугарні тітки причепили поряд із собою зображення плеканого актора.

Коли вийшло так, що Богдан опинився поруч із Романою і притягнув її до себе, усміхаючись до Коротульки Саші, яка аж заходилася від щастя, фіксуючи гостя на свій телефон, Рома зовсім по-дурному вишкірилася, шкіра на її обличчі натягнулась, як церата, — вона усвідомлювала неприродність своєї міни, але не могла розслабити спазму.

Чоловік пахнув, як свіжа деревина, звільнена від кори. Як нове шкіряне взуття. Він був розчулений, очі у нього сльозилися.

Він видихнув Романі в рот слова вдячности. Сказав, що історія його родини повниться драмами. Що він змалку був намертво прив’язаний до цих ходячих старожитностей жіночої статі, які замість казок про яйце-райце переповідали свої страхітливі життя. Оці фотокартки — ілюстрації до цілої епохи. В них окремі долі, любов, яка перевертає світ, і безліч смертей. Іноді йому хотілося з’їсти знімки, щоб ніколи не забувати деталей, подробиць, правди — тому він і приніс фотографії до Архіву: аби порятувати їх од власної ненажерливости. Чоловік усміхнувся Романі, і його очі примружились настільки гарно, аж Рому забили дрижаки. Її не покидало відчуття, що вона не розуміє його жартів, справжнього сенсу його слів, не розуміє причин його появи.

Чоловік тим часом скрушно зводив брови на переніссі: в його родині, схоже, він єдиний усвідомлює, що знімки становлять цінність. Йому нещодавно довелося зустрітися з прикрою правдою: його власний батько, небіж фотографині, намагався цих валіз позбутися. Богдан упевнений, що валізам місце саме тут, у музеї, що дослідники візьмуться за свою роботу і хтозна, що саме про власну родину і про її історію він іще довідається завдяки їм усім, завдяки їй, Романі.

Потім, коли гість нарешті пішов, посеред кабінету секретарки залишилися роззявлені смердючі валізи з десятками кілограмів паперу. Ейфорія кудись зникла. День раптом набрав понурих сірих барв, ніби насмоктався токсинів. Працівники, похнюпившись, розбрелися келіями.

Коротулька Саша, не вгаваючи, надсилала Романі у вайбер фотографії обіймів. А потім написала: «Ти мені допоможеш розгрібати валізи? Я сама не впораюсь».

*

Це було безнадійно: валізи були наповнені непотребом. Смердючим і зігнилим сміттям. Того дня, коли їх знесли до сховищ Архіву, Романа зустріла Богдана дорогою до метро.

Вона перетнула Софійську площу і якраз чекала на світлофорі, щоб Софійською вулицею спуститися до Майдану. У повітрі почали пролітати окремі сніжинки. Рвучкий вітер так блискавично змінював свій напрям, що час від часу сніжинки просто зависали у світлі фар і вуличних ліхтарів.

Рома бачила, що водій перед зеброю широко усміхається їй і жестикулює, але вона продовжувала йти, тому що жоден водій із такою осяйною усмішкою і в такій розкішній машині за законами світобудови не міг подавати їй сигналів.

Богдан вистрибнув у самій сорочці. Сніжинки падали йому за комір і відразу танули. Інші водії, яким Богдан заважав проїхати, знавісніло сигналили.

Ви хочете, щоб мене оштрафували? — засміявся він, взявши її чомусь обома долонями за плечі. — Ходімо.

Рома просто не хотіла, щоб ця проблема з транспортним рухом розбухала. Скупчення машин і людей, які витріщались на неї, поширювалося в навколишню темряву. Романа несподівано стала причиною вуличного затору в центрі міста. Верещання сигналів, лайка у відчинені вікна. Хтось вказував на неї