Читати книгу - "Омріяний Рим"

живе в колективному несвідомому західної цивілізації. Достоту як по всій Європі чітко прозирають ознаки римського планування вулиць, так само й наша культура має на собі глибокий, закоренілий слід Римської імперії. Гадаю, цей зачаєний колективний спогад про те, яким колись давно був наш континент, спогад про разючі здобутки римлян у створенні відчуття єдності, процвітання й миру серед народів упродовж майже 400 років і є саме тим, що Карл Юнг назвав архетипом.

Відбиток Риму мають на собі не лише наша архітектура, політичний устрій і закони. Навіть історичні події ми підлаштовуємо за римським шаблоном, мовби це додає їм легітимності й неминучості.

До прикладу, погляньмо на Давідову «Клятву Гораціїв». Ця величезна картина відносить нас до одного з тих живильних міфів раннього Риму, спрямованих на те, щоб показати безпрецедентний аскетизм нової влади. Горації були трьома римськими братами, що заприсяглися на боротьбу з трьома іншими братами з міста-суперника Рима Альба-Лонга. Страшна видалася битва. Живим із неї вийшов лиш один із Гораціїв. Повернувшись до Рима, він побачив, що його сестра ридма ридає, але не за полеглими братами, а за одним із їхніх ворогів Куріаціїв, до якого мала почуття. Не замислюючись, Горацій убив сестру. Коли його звинуватили у вбивстві й прирекли на страту, він виступив із промовою, оголосивши, що не мав іншого вибору, крім як убити рідну сестру, оскільки вона повелася так не по-римському, що посміла плакати за одним із Куріаціїв. Вирок йому пом’якшили.

Саме ця бридка історія про сестровбивство зображена на картині 1784 року, за п’ять років до французької революції. Вона передає прагнення до аскетизму й патріотизму, яке французькі інтелектуали ототожнювали з республіканським Римом. Робесп’єра навіть називали римлянином, а коли Наполеон захопив владу, у спадок йому дісталася культура, наскрізь просякнута одержимістю Римом. Насправді ж бо він працював з уже наявним історичним наративом у тому розумінні, що він, Наполеон, зімітував перехід Риму від республіки до імперії, який стався за Августа. Рим не лише дарував йому іконографію, а й надав законний прецедент переходу до диктаторства. Рим залишив нам архетип конфлікту, що став наріжним каменем усієї політики: конфлікту між республіканізмом і цезаризмом.

Замисліться над політичною культурою імператорської Франції, над тим, як хитрий корсиканець, подібно до Августа, пройшов шлях від «першого консула» до імператора. Згадайте всіх тих орлів, процесії, Тріумфальну арку, яка є прямою відсилкою до тріумфальних арок, що їх можна побачити в Римі, чи колону на Вандомській площі, вилиту з 1250 гармат, захоплених в австрійців у битві під Аустерліцом. То що це, як не наслідування колони імператора Траяна, цього тридцятиметрового вихваляння перемогою над даками, предками сучасних румунів, хай і не під Аустерліцом, але ж зовсім недалеко звідти? Хоч що кажіть, а гарно бути імператором, зокрема Наполеоном: можна скільки завгодно додавати собі зросту колонами.

Коли Наполеона коронували на імператора, він одягнув лавровий вінок — штуку, яку він, без жодних сумнівів, поцупив у цезарів, а його портрет (у вінку) виконав той самий Давід, який доти аж так ідеалізував чесноти республіки.

Проте як довго тривала французька спроба відновити цезаризм? Двадцять років. А закінчилась уся ця затія для імператора на острові Святої Єлени повільною смертю від миш’яку в шпалерах[32].

Як же багато людей приміряли на себе римський стиль, і скільки з них провалилися чи виставили себе на посміховисько. Неважко уявити, що коїлося в голові Людовіка XIV, коли він убрався в лати й сандалії та заскочив на коня, щоб його увічнили в бронзовій статуї в центрі Ліона, столиці колишньої римської провінції Лугдунська Галлія. Людовік називав себе королем-сонцем і твердив, буцімто всі мистецтва, письмена й науки мусять об’єднатись, як у часи Августа, задля прославляння його особи й правління. Він, бідолаха, либонь, уважав, що схожий на римського імператора, щоправда, сьогодні більше нагадує гладкого чолов’ягу в міні-спідниці, який сидить верхи на коні.

А зараз припустімо, що ви російський монарх і беретеся за загарбання великих шматків Центральної Азії. Як ви себе назвете? Ну звісно, цезар, чи то пак цар. І так, ви не соромитеся за першої-ліпшої нагоди нагадати усім про те, що Москву знають як «Третій Рим» (після однойменного італійського міста та Константинополя) ще з 1472 року, коли Іван Великий побрався із Софією Палеолог — вельми непривабливою в усіх сенсах цього слова снобкою, зате небогою останнього візантійського імператора.

Отже, ви одружуєтесь із небогою останнього візантійського імператора, стаєте абсолютним монархом, і бінго: тепер ви спадкоємець Цезаря! От лишень, на відміну від римського Цезаря, ви не єдиний.

Серби використовували титул царя ще в XIV ст. А хто тільки не знає про Булгарську імперію Симеона І, сина Бориса І? І хоч сьогодні мої співвітчизники-англійці пам’ятають культурний спадок тієї імперії здебільшого за те, що вона принесла в англійську мову слово bugger[33], наприкінці IX — початку X ст. болгари контролювали значну частину Греції та Боснії і всю територію сучасних Румунії й Угорщини. Ще задовго до того, як слово «цар» присвоїли росіяни, Симеон проголосив себе «Царем болгар і греків». Щоправда, така заява не була популярною в Константинополі (Римі номер два). Ба більше, ті самі болгари «бавилися» в царство навіть по тому, як російського царя з усією родиною розстріляли у Єкатеринбурзі, а затюкана чернь узагалі називала болгарських монархів царями аж до 1946 року.

Без жодних сумнівів, Юлій Цезар плекав надію на політичне безсмертя. Та навіть він не міг уявити, що за майже 2000 років після його вбивства, на світанку атомної епохи, його прізвище на Балканах досі матиме таку значущість, що його серйозно сприйматимуть як символ влади й поваги.

Якщо ж ви є лідером чимраз більш мілітаристської й реваншистської Німеччини взірця XIX ст., то, озираючись крізь імлу років у пошуках національного символу, ви натрапляєте на фігуру Армінія та ставите серед лісу веселого зеленого велетня. А далі починається роздвоєння: у вас виникають дві поверхові й суперечливі мрії про свій Рим.

Ви хочете вдатися до духу антироманського протонаціоналізму, як Арміній, але водночас вам кортить мати ну хоч трошечки того славетного римського універсалізму. Тому без жодних докорів сумління ви легко ототожнюєте себе з людиною, проти якої, власне, і боровся ваш улюблений Арміній.

Ви нарікаєте себе кайзером, себто цезарем — титулом, який з 962 року вживали у Священній Римській імперії, а згодом, 1804 року, його перейняли собі австро-угорці. Як німецький кайзер починаєте будувати власну імперію. І не тому, що хочете конкурувати з британцями, ні; просто жоден цезар, який хоч трохи себе поважає, геть