Читати книгу - "В моїх думках , Ясміна Лав"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Його впевненість змушує мене зависнути, і я стою на місці. Він же наближається і зупиняється на відстані витягнутої руки. Ніка відразу обходить нас і мало не біжить до Андрія, вмощуючись у його обіймах.
— Сподіваюся, ти обдумала мою пропозицію, кішечко?
— Обдумала, — дивлюсь прямо в очі.
— І-і-і?
— Я згодна. Але перестань мене називати цим дурнуватим прізвиськом.
— Зрозумів, — усміхається хлопець.
А через секунду обхоплює мою талію руками та підіймає в повітря, чим викликає у мене сміх.
Невже у мене тепер є хлопець? Я справді погодилась на мої перші стосунки? Дивлюсь на Ярослава і розумію: так.
***
Ярослав пропонував завалитися всім у піцерію і гарно відсвяткувати мою згоду, але я сиджу в татовій машині, і водій везе мене додому. Вдалося тільки посидіти кілька хвилин з хлопцем, обійнявшись, і, спираючи на нагальні справи, бігти до входу в бібліотеку.
Мені треба зробити так, щоб батько відійшов, заспокоївся. І все стане, як раніше: без нагляду, без водія, а з телефоном розберуся.
Заходжу в дім, і в роті з'являються слинки від божественних запахів. Одразу йду на кухню.
— М-м-м… Це що так смачно пахне? Аж надворі чути, — принюхуюсь до більш насиченого м'ясного аромату.
— Привіт, Сашенько. Обід майже готовий. Ще хвилинку, салат поріжу. Можеш поки переодягнутися, — усміхається Марія.
— Я краще тобі допоможу. Тільки дай руки вимию.
Жінка усміхається і кладе для мене на стіл ніж і дерев'яну дощечку.
— Ти чого вся сяєш? — придивляється до мене вона, а я усміхаюся.
Коли я сказала Ярославові “так”, то зрозуміла, що роблю правильно, і сумніви відійшли на другий план. Так, вони не зникли, тому що я людину зовсім не знаю. Але вже не було цього мандражу, я просто вирішила спробувати.
— У мене був дуже гарний день.
— Ну, добре… — тягне жінка з широкою усмішкою.
— Тоді я йду накривати на стіл.
Я нарізаю овочі для салату і згадую, як же зрадів хлопець, коли я погодилася, як стискав мене у своїх сильних руках. І не назвав жодного разу “кішечкою”. Усміхаюся своїм думкам.
— Сідай, мила, сідай. Я все принесу, — відриває мене Марія.
Свинина, запечена з чорносливом у соєвому соусі, виявилася, на диво, смачною, і я так наїлася, що, піднявшись, у кімнату просто завалилась на ліжко. За вікном почувся гуркіт двигуна, приїхав тато. Ранувато сьогодні.
Мій телефон починає вібрувати, і на екрані висвітлюється ім'я мого хлопця. Від розуміння цього я усміхаюся.
“Хочу викрасти тебе сьогодні.”
Чотири слова, через які я перестаю дихати. Що він має на увазі?
“Не зрозуміла.”
Ярослав же не знає, де я живу. Та й взагалі… Я ж сказала, що зайнята, коли йшла.
“Ніка пояснила, чому ти втекла. У мене для тебе сюрприз.”
Я одразу підскакую з ліжка, підходжу до вікна, яке відкриває вигляд на вулицю, наче придивляючись, чи не стоїть хлопець біля моїх воріт.
От же ж Ніка, не вміє язика за зубами тримати. Добре, що я їй адресу свою не сказала.
“Може твій сюрприз почекати до завтра?”
Питаю з надією, що Ярослав здасться.
“Ні. Скинь адресу.”
Та якби все було так просто… Адресу написати не проблема, а от вийти вночі за ворота… Тим паче тато вже вдома. Наче відчував щось недобре.
“Сашенько, я чекаю.”
Прилітає від хлопця, і я, затамувавши подих, пишу йому, де живу.
Ну, не зможу вийти, то й не зможу. Постоїть біля воріт, іншим разом буде знати.
“Буду за годину.”
Відповідає коротко Ярослав.
Для мене ця година тягнеться вічність. Я не можу знайти місця, всю трясе від передчуття. Чи то поганого, чи навпаки — не можу зрозуміти. Тільки весь час виглядаю у вікно.
У призначений час дзвонить мій мобільний.
— Так, я слухаю, — відповідаю, вдивляючись у порожню вулицю.
— Нічогенький будиночок, маленька. Я біля задніх воріт.
— Послухай, у мене дуже суворий тато. І водій крутиться у дворі. У домі прислуга.
Я знаю, що Марія мене прикриє, але навмисне згущаю фарби для хлопця.
— Я буду тут стояти до ранку. Нікуди не поїду, поки ти не вийдеш.
Голос серйозний. Роблю глибокий вдих.
— Гаразд, я спробую.
— Впевнений, що у тебе вийде, — знаю, що він зараз усміхається.
Очевидно, доведеться кликати Марію…
Тихо спускаюсь на кухню. Чую, як батько розмовляє з кимось через телефон, і видихаю. Знаходжу жінку, окреслюю поверхнево ситуацію і бачу щиру усмішку. Вона відразу погоджується допомогти. Виходить з будинку та кличе Дмитра Олександровича вечеряти. Чоловік спочатку крутиться довкола, наче передчуває підставу, але потім йде на кухню. Ще б пак, відмовитися від їжі, яка так пахне.
Поки вони на кухні, а батько працює, вибігаю з будинку на задній двір, а тоді до високих воріт. На вулиці мене чекає Ярослав.
Хлопець спирається спиною у високий, чорний спортивний мотоцикл. На ньому шкіряна чорна куртка, темні джинси та біла футболка. Волосся трохи розпатлане, вочевидь, після шолому. Вигляд у нього такий, що в роті пересихає.
І не встигаю оговтатися, як хлопець підходить, затискає мене в обійми й нахиляє голову для поцілунку. Але я швидко повертаюся вбік, і Ярослав торкається теплими губами моєї щоки.
Здається, у його очах читаю здивування. Та я сама здивована. Ми ж зустрічаємося. Чому я від нього шарахаюсь? Можливо, через те, що це має бути мій перший поцілунок, і я хочу чогось особливого… Не знаю.
— То що за сюрприз? — переводжу тему.
— Покатаємося? — усміхається хлопець.
О-о-о, це погана ідея. Батько може будь-якої миті помітити мою відсутність. І одне — коли я біля воріт і можу сказати, що гуляла в саду. А зовсім інше — кудись їхати.
— Думаю, мені не варто спокушати долю.
— Тоді я знову буду називати тебе кішечкою, — вигинає брову хлопець.
— Не страшно, — хоч мені не подобається, але переживу.
— Тоді мені доведеться познайомитися з твоїм татом.
А от цього зовсім не варто робити.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В моїх думках , Ясміна Лав», після закриття браузера.