Читати книгу - "Навіжена зі світу людей, Лариса Лешкевич"

До того ж Адвіана насправді цікавило благополуччя королівства. Він вдавав, що йому начхати на старовину, але пишався предками і тією історією, яку вони залишили. Не хотів думати, але все ж таки думав про людей, що населяють Уаджит.  

Що буде з ними, якщо землі висохнуть, дорогоцінні камені вичерпаються, якщо перестане вистачати ресурсів для життя і  настане голод?

– Я знаю: ти не бажаєш нікуди їхати, – сказав Маріл, обережно розглядаючи обличчя принца, де він читав усі його сумніви і страхи, як у відкритій книзі.

– Навіть якщо й так, то вибору в мене немає! – відповів Адвіан, – То про що ти хотів говорити зі мною?

– Я хотів тобі сказати, що ти маєш зішкребти трохи золотого пилу з рогу чарівного звіра і заховати.

– Що за секрети від мого батька, Маріл? – підозріло примружившись, поцікавився Адвіан.

– Це не секрети, мій принце, а запобіжні заходи. У книгах написано, що так має вчинити кожен, хто вирушить на полювання за єдинорогом і полонить його.

– І що я після буду робити з цим пилом? – незадоволено поморщився Адвіан.

– Цього я не знаю. Я вже казав, що в пророцтвах намішані  різні стародавні мови, і розшифрувати можна не все... Але коли прийде час, ми зрозуміємо.

– Коли  ще прийде  той час! – пробурмотів  принц.

– Я дам тобі особливий флакон. У ньому збережеш золотий пил, – Маріл почав порпатися в кишенях і складках свого халату, – ні, тут його немає, – бурчав він собі під ніс, – напевно, забув у кабінеті... Треба ж такого, а думав, що взяв...

Як і всякий мудрець, Маріл іноді бував дуже неуважним і не пам'ятав, куди клав усілякі необхідні для роботи речі.

– А якщо виникнуть непередбачувані обставини? – кусаючи губи, запитав Адвіан.

Він не боявся ризикувати, але хотів знати заздалегідь, які неприємності можуть на нього чекати.

Адвіан вважався одним з найсильніших воїнів королівства, ніхто не міг здолати його в битві на мечах або в рукопашній сутичці.  Та  все ж таки  принц більше полюбляв проводити час у товаристві прекрасних і розкутих у коханні жінок, ніж  на ристалищі.

Зрозуміло, такий стан справ не дуже-то подобався королю Ектору, тому він, як міг, підбурював сина на всілякі подвиги в ім'я королівства.

Але нині йшлося не просто про якісь подвиги. Як не хотілося Адвіану приймати очевидне, але все-таки він усвідомлював: королівство і справді може бути в небезпеці.

Маріл подивився на принца сумно й лагідно:

– На жаль, я не можу сказати, що на тебе чекає в дорозі. Наші легенди свідчать про безпеку Заливних лугів і це, скоріш за все, саме так...

– А ти впевнений, що єдинороги все ще живуть там? – перебив його Адвіан, – Можливо, вони давно втекли кудись світ за очі, як і віверни?

Гладке, майже без зморшок обличчя мудреця побіліло, але потім знову залилося фарбою.

– Ні, це неможливо, –  він упевнено похитав головою, – Заливні луги розташовані в Міжсвітті, там діють свої, незалежні закони!

– То добре…І коли я маю вирушити?

– Що швидше, тим краще! – негайно відповів Маріл, – Нічого особливого тобі не знадобитися, окрім пучка ароматного сіна, настоянки болотяного кореня, міцної мотузки та ножа. Я заговорю мотузку особливим замовлянням, і  ти,  про всяк випадок,  накинеш її на шию сплячого єдинорога...

Адвіан, задумливо кривляючи губи, походив взад і вперед по захаращеній  усіляким скарбом кімнаті мудреця.

– А якщо все вийде, і ця дівчина з Ірзи звалиться нам на голову... Що ми будемо з нею робити? – запитав він і, суворо зсунувши брови, додав: – Тільки врахуй, одружуватися з нею я не збираюся! Ще не вистачало мати дружину зі світу людей!

І пирхнув з усім презирством, на яке був здатний.

Маріл покосився на нього, хитро зіщуливши свої невеликі, яскраво-коричневого кольору очі.

– Кажуть, ті дівчата  дуже гарні, вміють зводити чоловіків з розуму...

– Хто каже? 

– Колись давно одна така випадково опинилася у нашому світі і потрапила прямо на королівський відбір до короля Вілсона, вашого далекого родича, тодішнього правителя Землі за Перевалом.  Легенди свідчать, що вона була прекраснішою, ніж найяскравіша зірка на нічному небі.

– І що? Він одружився з нею? – пожвавішав Адвіан, якого дівоча краса ніколи не залишала байдужим.

– Одружився, але сталося нещастя: дівчина померла просто перед шлюбною ніччю.

– Оце тобі!  І чому вона померла?  

– Енергія нашого світу проникла в її кров, отруїла організм... Обстеживши тіло, всі мудреці королівства зійшлися на думці, що енергія нашого світу згубна для живих істот зі світу Ірзи.

– А батько про це знає? – Адвіан потемнів обличчям.

Мудрець кивнув і приречено розвів руками.

– Отже, дівчина, що прийде сюди, приречена?

Голос Адвіана здригнувся.

– Не обов'язково... Отрута діє повільно, і якщо ми встигнемо відправити її назад, або щось зробити, щоб змінити її сутність, то, найімовірніше, вона виживе, – тьмяно відповів Маріл.