Читати книгу - "Відродження-3, Кулик Степан"

Складена з сандвіч-панелей, обшитих білосніжним пластиком, будівля центру для забору крові здавалася чужорідною серед застарілих сірих бетонних коробок, з темніючими плямами облицювальної плитки або штукатурки, що обсипалася. Втім, так воно й було. Нікому, крім інопланетян, вона тут не була потрібна. І, проходячи повз, люди плювали в її бік, як віруючі на зображення Сатани.

Лише кілька поколінь тому, нікому й на думку не могло спасти, що оживуть страшні казки про Дракулу і вампірів, які живляться кров'ю звичайних людей. І ось — практично все населення Землі, обкладене кривавою даниною і «добровільно», раз на тиждень приходить до таких лабораторій, де в них забирають чергову порцію крові. Для, як я тепер знав, вирощування личинок Хантерів. Два мільярди, які вижили після вторгнення, землян стали поживною базою для інопланетян. Як добриво... Як гній на городі.

Порівняння людей із гноєм викликало в мені таку агресію, що я навіть зубами заскрипів.

Ну, нічого… Недовго жирувати лишилося. Я вже йду.

А ось це несподівано.

Вперше, за всі роки, що я приходив до пункту крові, двері в нього не були широко відчинені. І навіть табличка відповідна висіла. «Прийому немає». Дивно. Але така дрібниця мене точно не зупинить. Беруся за ручку, тягну стулку на себе. Не зачинено…

Усередині нікого… Десятки кушеток, на яких зазвичай лежали донори різного віку, без поділу на стать, порожні. Чистими та незім'ятими простирадлами підтверджуючи, що принаймні сьогодні тут нікого не було.

— Ну, чого приперся? — навіть не обертаючись, реагує на звук моїх кроків чергова медсестричка, що стоїть до мене спиною і схилилася до нижньої полиці стелажу з каталогом донорів. — Читати не вмієш? Зачинено.

— А що сталося? — Прекрасний вигляд ззаду на викохану на ситих харчах фігурку, яку вдало підкреслює тонкий, блідо-блакитний медичний комбінезон, згладжує ефект навмисної грубості.  

— Тупий, чи що? Нормально ж кажу: закрито, — навіть не робить спроби обернутися медсестра. — Провалюй.

Гаразд. Підходжу ближче і не можу відмовити собі в задоволенні відважити по туго обтягнутій тканиною округлій дупці чутливого ляпаса.

— А ввічливіше можна?

— Ай! — Дівчина стрімко випростується і повертається до мене. — Здурів?

До речі, вид спереду нічим не гірший за реверс. І груди, і личко ... Що й не дивно. Охочих влаштуватися на роботу до центру прийому крові не порахувати. Сотні на місце. Тож начальники могли дозволити собі відбирати найкращих. Робітниць і коханок…

А ось в очах у дівчинки подив і тривога. Вона явно розгубилася і не розуміє, що відбувається. Щоб якийсь зачуханий донор посмів підняти руку на медсестру, яка для таких як він, все одно, що напівбогиня — це майже святотатство. Адже тільки від них залежить: чи підеш ти звідси самостійно, чи звалишся без сил, не добрівши навіть до пункту безкоштовного харчування, бо вона «забуде» відключити систему вчасно. І всі намагалися їх не сердити і догодити навіть у дрібницях.

— Я завдав питання. А тебе, бачу, треба по-справжньому відшльопати, щоб отримати відповідь?

Побачивши в моїх очах, що це зовсім не жарт, медсестричка позадкувала і замотала головою.

— Тоді вже відповідай.

— А… а про що ти… ви питали?

— Чому закрито?

— Я не знаю. Ніхто не знає. Сьогодні, перед початком роботи, представник Хантерів оголосив, що приймальний пункт закритий і всі вільні.

— І?

— І всі розійшлися...

— А ти чого лишилась?

— Тато… Еее… Едуард Васильович… Еее… Начальник відділення… попросив. Він також тут. Чекає. Сподівається, що буде якесь роз'яснення. Дзвонив до інших пунктів… Але скрізь одне й теж. Інопланетяни оголосили вранці про закриття та й по всьому. Ніхто нічого не розуміє.

— Цікаво...

Справді, несподівана інформація. Навіть не уявляю, як її розцінювати. Ну та в мене в цьому плані перевага. Мені чекати не треба, і спитати знайдеться у когось. Або — з кого.

— Тато, отже, тут?

— Так.

— Ну тоді веди до нього.

— А навіщо? — тривога знову прорізалась у погляді.

— Йому поясню. Веди, веди, не плескай віями. Я й так бачу, що гарні.

Напівжартівливий комплімент злегка розрядив обстановку, і дівчина вже без остраху повернулася до мене спиною і пішла попереду, показуючи дорогу.

Іти довелося недалеко. Двері із загального залу вели в невелику кімнатку, свого роду передбанник, що відокремлює робочу зону від лабораторії, для додаткової дезінфекції та звукоізоляції. А за нею вже був коридор із трьома дверима. Дві праворуч і одна ліворуч. Медсестричка продефілювала до лівої. Постукалася, а потім відчинила.

— Вибач, Лілю, нічим не порадую, — долинув зсередини чоловічий голос. — Досі жодних роз'яснень. Всі, включаючи крайове керівництво, у такій же невідомості. Тільки повторюють те саме. Наказано повністю припинити забір крові. Чекати на розпорядження. Так що, посидимо ще годинку, про всяк випадок, і підемо додому. Мама сьогодні вареників наліпити обіцяла.