Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Спершу думалось мені, що просто людина захопилась ось цією саме річчю й визубрила її пам’ять. Але пізніше я примушений був пересвідчитися, що не тільки одну річ знав назубок товариш Хома, а все, що читав він, укладалося в дивовижній голові його стрункими рядками, довгими сувоями, які він потім і розгортав нам упродовж цілих тижнів і місяців, скрашуючи нудні години вимушеного лежання з раннього вечора в ліжку, за наказом.
Вдячні йому за розвагу, слухачі його всяко пильнували полегшити йому долю в казармі, але даремна була праця: раз начальство не злюбило, нічим уже не допоможеш. Хома Мельниченко щодня мусів виконувати десятки нарядів поза чергою, не мав ніколи вдень хвилинки для відпочинку, але сприймав усе те філософічно спокійно, духом не занепадав. Надходив вечір, ми знову присувалися близенько до його ліжка, і він так само, як учора, як і позавчора, далі розгортав перед нами, особливо принадні в його переказах, сторінки кращих творів кращих представників людства.
Мав товариш Хома і ще один дар природи — хороший, зворушливий, оксамитний такий голос — баритон, якого не втратив, дарма, що, як і сам переказував, любив випити і пив часто й багато, розуміється, до того, як потрапив до казарми.
Він не дуже охоче підтягав у гурті, коли ми, цілою ротою збившися в коло, за командою «до пісні готуйсь!», «крок на місці!», безглуздо тупцяли й виспівували годинами (особливо — неділями) «Коробушку», «Под ракітою зельоной» та інші, солдатського репертуару, пісні.
Радніше Хома співав у гурті, коли, за його почином, рота стала була в таких випадках співати «Ой, у лузі», «Ой, на горі та женці жнутъ». Але на «малоросійські» пісні не дуже погоджувалось начальство, завжди звертаючи на найбезглуздніші змістом і найдальші солдатському серцеві, заяложені в віках, патріотичні воєнні пісні.
Але на самоті Хома співати любив.
Присяде отак десь на підвіконні, коли в казармі або нікого немає, або є всього кілька чоловіка, задере голову вгору, заплющить очі — може, щоб не бачити казарменої обстановки, і заллється-заллється тремтливими, чарівними звуками…
З солдатських пісень найбільше любив співати про чорного ворона:
«Ти скажі нам, чорний ворон,
Ти откуда прілєтєл?»
В пісні йшла розмова сестри з вороном про те, звідки ворон прилетів, та що ворон із собою в дзьобу приніс із далекого краю. Ворон відповідав, що приніс звістку сестрі — жовту кістку з далекого поля бою: її братові очі випивши, біле личко поклювавши, приніс ворон їй на спогад те, що від брата лишилось на полі…
А з сторонніх — інтелігентських — любив Хома і найчастіше співав некрасівську:
«Єду ль я ночью по уліцє тьомной,
Бурі ль заслушаюсь в сумрачний дєнь,
Друг мой сєрдєчний, больной і бєздомний,
Вдруг промєлькньот прєдо мной твоя тєнь…
Муж тєбє випал, нєдобрий на долю
С нравом жестокім, с тяжолой рукой…
Нє покорилась ушла ти на волю,
Да нє на счастє сошлась і со мной…
Далі говориться в пісні про злиденне життя з маленькою дитинкою в нетопленій хаті, про те, що смерть заглядає в знесилені очі героя, а вона з немовлям залишиться після нього знову без притулку, без поради…
Останні два з наведених тут рядків пісні товариш Хома виспівував з особливим чуттям, із якимось екстатичним піднесенням, за все на світі в той час забуваючи, і здавалося, що то він — основна дієва особа пісні, що то він сам звертається до нещасливої подруги своєї — «друга сердечного, больного і бездомного».
Незабаром товариш Хома одержав, на свою велику радість, пакунка з мандоліною.
— Це від неї, — тільки й сказав він на всі зацікавлені розпитування. Але ніколи нікому нічого про неї не оповідав, і за це я ще більше почав шанувати свого друга, бо ніколи не міг спокійно слухати, як розбещені парубійки слиняво розповідали усяку гидоту про «бабйо» — про тих, хто їм життя дає, коло кого вони самі може надхненно вмлівали десь, там, на далекій батьківщині, зоряними ночами…
Грав Мельниченко й на мандоліні якось особливо гарно, з глибоким чуттям.
Та після того, як фельфебель, дізнавшись про Мельниченкову вмілість, почав його і раз, і вдруге, і втретє викликати вечорами до себе — потішати гостей співами та грою, — засумував товариш Хома: і співати, і грати покинув, і ні на які наші благання не зважав.
Після першого виклику до фельдфебеля — це було вже навесні, а жив фельдфебель у подвір’ї казарми, в казенній квартирі, — товариш Хома, вернувшись пізно до казарми, вже не оповідав нам своїх чудових пригод, не переказував кращих творів літератури, а, саркастично посміхаючись, тільки мені й сказав, як начальство поставило його на балконі, довго добираючи найзручніше місце перед одчиненими до кімнати дверима, де випивали й розважалися гості, і примусило його проспівати ввесь репертуар, не догадавшися, бодай про людське око, почастувати чимось — нехай шклянкою чаю, чорт його бери! — і звертаючись, як і в казармі, брутально на «ти». А часом ще й висловлювало недотепні дубові критичні думки свої про Хомині співи та гру…
Другого й третього разу Хома Мельниченко вертався ще похмуріший.
Після того, здається, вже більше начальство його не викликало: що там у них сталося, я так і не знаю, але фельдфебель од того разу ще лютіше напосідати став на Мельниченка-солдата, не минаючи й найменшої нагоди, щоб допекти йому якнайболючіше, щедро наділяючи нарядами та всякими іншими карами сердешного артиста.
«ЧУЖОРОДЦІ» В НАШІЙ РОТІ
Наша рота, так само, як і всі фінляндські полки, складом своїм була дуже строката: найбільше тут було новгородських, псковських, вітебських, смоленських, чомусь багато архангельських, чимало поляків із Сувалківської, Гродненської, Сєдлецької губерень; були естонці, фіни з російських повітів прибалтицьких країв, було кілька жидів і навіть один болгарин. Українців до Фінляндії пригнали року 1914 вперше.
Неприхильного свого ставлення до чужинців начальство зовсім не приховувало, і кидалося те ставлення
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Полоненого, Олекса Кобець», після закриття браузера.
