Читати книгу - "Забути, щоб згадати, Ольга Обська"

Вогонь моментально згас, світло стало рівним, злегка блакитним. Приміщення сильно збільшилося у розмірах та заповнилося рядами крісел. У кріслах сиділи люди з похмурими обличчями. Їхні погляди, в яких читався осуд, були спрямовані на Олену.

— Обвинуваченій надається останнє слово, — почулося звідкись збоку.

Олена розвернула голову в бік звуку і вперлася поглядом у ще одну похмуру людину. Одягнений чоловік був у важку чорну мантію, на голові красувалася квадратна шапочка, на кшталт магістерської.

Дідько! Що це за маскарад? Що за клоунська вистава? Це частина квесту? Чи зараз Лені вручать диплом за його успішне проходження? Хоча, судячи з облич присутніх, вона, навпаки, його провалила.

— Ви відмовляєтеся від останнього слова? — маскарадний магістр підвищив голос.

Лена мало не скрикнула від болю — так сильно вщипнула себе, щоб прокинутися. Виходить, це таки не сон. Але ж і не дійсність. Не може вогонь гаснути миттєво. Не може приміщення різко змінюватися у розмірах. Не можуть нізвідки братися люди. Все зрозуміло: вода у відрі була з сюрпризом. Мабуть, Едуард підсипав у неї якихось галюциногенів. Ні, він не зомбі, він монстр.

— Осяяний Кастре, ваша підзахисна відмовляється від останнього слова? — З роздратуванням запитав власник квадратної шапочки.

— Ні-ні-ні, — почулося звідкись ззаду.

До Олени підскочив повненький лисий рожевощокий чоловік і прошепотів:

— Не раджу вам відмовлятися. Скажіть усе, як домовлялися. Інакше... Ну, ви ж знаєте, який суворий закон до вбивць.

До Олени став доходити сенс вистави. Типу йде засідання суду. Цей, що в шапці — обвинувач, рожевощокий — захисник, а їй призначена роль обвинуваченої. І не в якомусь дрібному правопорушенні, а у вбивстві. Що ж, щойно вона добереться до Едуарда, можливо, адвокат їй справді знадобиться.

— Оскільки обвинувачена від останнього слова відмовилася, засідання суду оголошується закритим. Вина Феї Елен вважається доведеною. Вирок негайно набирає чинності та оскарженню не підлягає. Прошу приставів супроводити Фею в Еурстенцель.

Що в Едуарда за сценарієм є Еурстенцелем, залишалося лише здогадуватися. Але Олена була певна, що нічого хорошого її не чекає. Посадять у якийсь карцер і знову напустять диму та вогню, а їй виплутуйся. Ні сил, ні бажання проходити нові безглузді випробування Едуарда у Олени не було, тому підкоряючись дивній логіці, вона раптом розтиснула руку, в якій стискала монету, і витягнула вперед:

— Ось моє останнє слово.

Олена подумала, що вкрадену монетку вважатимуть новим доказом, і вирішать продовжити слідство, а її поки що залишать у спокої. Принаймні такий сюжетний хід вона бачила в якомусь поліцейському серіалі. Проте ефект від продемонстрованої монети перевершив усі її очікування. Власник мантії схопився за голову, рожевощокий промимрив щось на кшталт:

— Чому ж ви так довго мовчали?

А ті, що грали роль масовки, почали збуджено перешіптуватись:

— Та це ж вона! Це вона!!!

Олена переводила погляд з маскарадного обвинувача на маскарадного захисника, з нетерпінням чекаючи, коли до когось із них нарешті повернеться дар мови. Першим голос прорізався у рожевощокого:

— У світлі нових обставин вимагаю негайно виправдати мою підопічну.

Власник квадратної шапочки з досадою сказав:

— Фея Елен визнається невинною. Засідання суду закрите.

Після чого вийшов з приміщення через невеликі бічні двері. Люди, що виконували роль масовки, потягнулися за ним, продовжуючи про щось схвильовано перешіптуватися. За кілька хвилин зал спорожнів. Поруч із Оленою залишився стояти лише її рожевощокий захисник.

— Феє Елен, вас підвезти додому чи зателефонуєте Руалю, щоб приїхав за вами?

— Ні, вже краще ви... е-е-е... — Олена затнулася, намагаючись згадати, як до коротуна звертався володар мантії, — ...Осяяний Кастре.

Рожевощокий справляв цілком приємне враження, і якщо вже зголосився підкинути Олену додому — нехай так. Йому вона довіряла більше, ніж якомусь Руалю. Тим більше, вона уявлення не мала, хто це такий і як йому зателефонувати. Напевно, за сценарієм Едуарда він виявився б якимось вовкулакою.

Коротун провів Олену довгим коридором до виходу. Щойно вона опинилася на вулиці — обімліла. Ніякого села не було й близько. Перед нею постало незнайоме місто, що сяє тисячами вогнів. Незвичайно довгі автомобілі мчали широкою магістраллю на скаженій швидкості. Величезні хмарочоси складної конструкції, що підпирали нічне небо. І там, у небі, красувалося підтвердження здогаду, який вже кілька хвилин свердлив свідомість, але Олена категорично не хотіла в нього вірити. Над містом висіло два Місяця — два серпика: один звичайного розміру, а інший трохи менший. Вони були досить далеко один від одного, щоб списати незвичайну картинку на двоїння в очах. І були точно такими, як у дивних історіях, які розповідала маленькій Олені на ніч бабуся. Бабуся запевняла, що десь дуже далеко чи, навпаки, зовсім поруч, під боком, існує Запасний Світ. Дівчинка любила слухати хитромудрі бабусині казки. Вони були захоплюючими, щоправда, зовсім незрозумілими від початку до кінця. Навіть сама назва незвичайного світу таїла в собі загадку.

— Бабусю, а навіщо запасний? — якось спитала Льоля. — Це на випадок, якщо наш світ забрудниться чи загубиться? Це як із запасною носовою хустинкою? Мама завжди кладе мені в кишеньку дві. Ну, раптом я одну забрудню чи десь посію.