Читати книгу - "Слобода сміється, Валерій СЛОБОДА"

Добровольці

не з власної волі

(трохи правдива історія)

Яких тільки випадків не трапляється на цьому білому світі. А особливо в Україні та ще й у воєнний час.

Жили собі Пилипчуки — батько з сином. Гарно жили, не пиячили, а навпаки спільною справою займалися. Був у них маленький автопарк — два автобуси. Ось на цих автобусах вони і заробляли на своє життя-буття. Батько в один напрямок, син в протилежний, а гроші в хату. На третій автобус збирали, щоб найняти водіїв на зарплатню, а самим вже перейти на посади начальства.

Якось день сьогодні в старшого Пилипчука не задався. Вельми ріденько пасажир на автостанції зійшов. Микита помітно нервував, бо час вже в рейс, а автобус з ранку натощак ще стоїть. І тут до нього підходить два дебелих, військових хлопа і кажуть:

– Мужик, хочеш підзаробити?

– Дивлячись, що і за що робити. — обнадійливо глянувши на пустий салон свого автобуса, відповів Микита.

– Та пусте. Потрібно призовників до пункту призначення доставити, — сказав, мабуть, старший за чином військовий, дістаючи з кишені якісь папери, — ось і договір на те, що ми гарантуємо забезпечення паливом і обслуговування вашого транспорту, і оплату вам в розмірі тридцять тисяч гривень. Вам всього на всього потрібно вписати в цей документ своє прізвище і розписатися. То, що?

– Тут потрібно поміркувати, — відповів старший Пилипчук, а в голові вже тридцять тисяч обмінялися в тверду, зелену валюту і пройшли калькуляцію до загальної заощадженої каси. — залежить від того куди їхати треба.

– Не дуже далеко, в Черкаси.

– Та це ж десь двісті км в один бік буде. До кінця дня можу й не справитися. — грав далі в бізнесмена, Микита, а сам аж підскакував від такої вдачі.

– Зателефонуйте додому, попередьте, що ви найняті в рейс, а за прибуттям на місце, відпочинете, заночуєте в частині і завтра додому.

– Гаразд, — зголосився Пилипчук, підписуючи документ.

До Черкас, Микита домчав і не втомився, бо ж самі розумієте, цілий автобус молодих, бравих мужиків, а це анекдоти, жарти, підколи усілякі... В такій атмосфері час пришвидшується. По прибуттю все, як і обіцяли: автобус загнали в автопарк частини, нагодували і на нічліг розмістили разом з усіма в казармі. Микита, засинаючи, навіть службу в армії згадав...

«Підйом!!!» Все загуркотіло, загуло, Пилипчук з ляку мало не гепнувся з верхнього ярусу ліжка, його аж в холодний піт кинуло. Він ніяк не міг відразу второпати, як це він в армію попав, але, згадавши вчорашній день, заспокоївся, поволі одягнувся і почалапав до свого автобуса. Перед ворітьми в автопарк його зупинив чіткий вигук вартового:

– Стій! Хто йде?

– Та це я, я за своїм автобусом, — до кінця не розуміючи, де саме знаходиться, Пилипчук чалапав далі на вартового.

– Стій, стріляти буду! — ніс далі службу за статутом солдат.

– Я тебе зараз «стрільну», шмаркачу! — знервував, Микита.

Але коли вартовий пересмикнув затвор і ляснув вверх, то Пилипчук закляк на місці й онімів. На кінець до нього дійшло, що це армія і тут дорослі дяді, і все серйозно.

На постріл збіглися офіцери. Старший за званням, (здається підполковник, бо Пилипчуку зі страху вже все почало збільшуватися і він подумав, що то генерал-лейтенант), відразу до вартового:

– У чому справа? Чому стріляв?

– Затримував порушника, пане підполковнику. Він хотів проникнути в автопарк. — кивнув на Микиту солдат.

– Хто такий? Прізвище? Звання? Ціль проникнення  на територію автопарку? — засипав питаннями Пилипчука, підполковник.

– Та я вчора... я тут... я, рядовий Пилипчук... свій автобус лишив і хочу... того... забрати хочу, — запинаючись відповів бідолага.

– У парку знаходиться транспорт, який належить тільки військовій частині. Зрозуміло!? — чи то поставив перед фактом, чи то запитав підполковник, Пилипчук так і не зрозумів. А підполковник повернувся до хорунжого, — Пане хорунжий, чому боєць ще досі не в формі? Негайно видати і зарахувати в штат.

– Слухаюся, пане підполковнику! — відкозирнув хорунжий і до Микити, — За мною!

– Пане підполковнику, дозвольте звернутися? — згадав статут і свої тридцять тисяч, Пилипчук.

– Дозволяю.

– Мені обіцяли тридцять тисяч гривень. Коли я можу їх отримати?

– Ти бач, який прудкий? Відслужиш місяць, і отримаєш.

Ось так і почалася служба старшого Пилипчука по «добрій волі». Пройшло вже більше двох тижнів, він трохи вже призвичаївся, змирився і мовчки сьорбав суп за солдатським столом в їдаьні. Раптом! Невже? Васько? Невже його Васько? За сусіднім столом, сидів його син і також сьорбав суп. Пилипчук схопився підбіг до сина, схопив за плечі:

— Васю, невже це ти?

Вася також кинув ложку, схопився, зрадів:

— О, батьку! А ми все думали, куди це ти подівся? Думали, що на добру жилу попав, і «бабло» загрібаєш.

— Та ні, синку, як бачиш служу «добровольцем». А ти, як сюди попав?