Читати книгу - "Наслєдіє , Аксінія Ардова "

-Ти обіцяв мені, Корнеліусе. У нас була угода.
-Думав, що вчора ми все обговорили і закрили тему. Вона має право знати. - Корній протирав келих серветкою, говорив спокійно, не дивлячись на Кайлеба.
Мені здається, чи ми не вчасно.
-Привіт. Сьогодні краще не проштовхуватися. - Крістіан помахав рукою на знак привітання й оглянувся навколо.
Відвідувачів дійсно було багато.
-Хвилі гарні, багато любителів серфінгу... - Корі посміхнувся і з цікавістю подивився на Малайю, який стояв поруч зі мною. Кайлеб, який до цього моменту був обернений до нас спиною, повернувся. Чоловік хотів щось сказати, але завмер, ніби паралізований. Вираз його обличчя зі звично спокійного змінився на здивований. Він, як і Корі, дивився на хлопця.
-Малайя, онук давнього друга дідуся, - не придумавши нічого кращого, вирішила я представити їх один одному.
Кайлеб, як зачарований, повільно простягнув руку, щоб привітатися, не вимовляючи при цьому жодного слова. Малайя потиснув долоню чоловіка.
-Чудове місце.
Ніяк не звикаю до його нахабної посмішки. Хлопець оглядав усе приміщення кав'ярні, усім своїм виглядом показуючи, що йому тут подобається, при цьому було помітно, що він спостерігає за реакцією чоловіка. Той, зі свого боку, не зводив очей з хлопця.
-Можу я зробити замовлення?
Тепер Малайя посміхався Корнелію, який демонстративно вказав йому на меню, що лежало на стійці і , задравши підборіддя, відвернувся.
Хтось пояснить мені що тут, чорт забирай, відбувається?
Кайлеб ніби вийшов із заціпеніння.
-Вікі, не хочеш допомогти мені на кухні? Сьогодні дійсно багато людей. А хлопці - чоловік перевів погляд на Крістіана - Можуть оцінити альтанку, яку я зробив на терасі.
Майкс з цікавістю подивився в бік відкритої тераси, де м'які дивани, обтягнуті шкірою коричневого кольору, стояли літерою С навколо великого дерев'яного столу. Кайлеб давно казав, що хоче зробити альтанку і посадити дикий виноград, щоб рослина заплела її, як намет.
Я зрозуміла, що це моя можливість отримати хоча б якісь відповіді на мої питання.
-Так, звісно, я можу зробити салати.
Чоловік посміхнувся. Я взяла його під руку і ми пішли до кухні. Хлопці ж підійшли до барної стійки, щоб зробити замовлення.
Кайлеб працював у маленькому приміщенні, розташованому поруч із загальною кухнею, де працював решта персоналу. Тут у нього був великий стіл, два двокамерні холодильники, мийка, варильна поверхня і невеличкий диванчик біля стіни, над яким розташовувалися полиці з великою кількістю баночок зі спеціями.
Я взялася нарізати шпинат, який чоловік перед цим помив і поклав на стіл поруч із ріжучою дошкою.
-Звідки приїхав Малайя?
Ніби ненароком запитав Кайлеб, уважно розглядаючи замариноване у великому залізному контейнері м'ясо, наче воно ось-ось вистрибне з нього.
-До цього він жив на Алясці. - Я з цікавістю спостерігала за чоловіком, він поводився, м'яко кажучи, дивно.. 
-Оу, Аляска. - тепер Кайлеб тикав у м'ясо пальцем.
-Так каже дідусь. - на м'ясо вже витріщалася і я. - Він тепер буде жити з нами. І у нього є мотоцикл.
Останнє я промовила автоматично, тому що в голові була лише одна думка - або зараз, або ніколи. Я відклала ніж і листя шпинату від себе.
-Мені потрібно поговорити з тобою, Кайлеб. Це стосується татуювання Корнея, того, що на шиї, у мого дідуся таке ж на тому ж місці.
Чоловік мовчав, тикаючи пальцем у замариноване під шашлик м'ясо. Я чекала, він мовчав. Потім голосно видихнув:
-Ти не повинна була її побачити. Корній... Я не готовий до цієї розмови, Віквея... - Кайлеб
зняв фартух, витер руки об нього і кинув на стіл.
-Серйозно? Я це чую від Олександра протягом 17 років. "Ми не будемо це обговорювати", "це закрита тема, Вікі" - не знаю чому, але я почала злитися.
-І ти туди ж? Ви з дідом не родичі випадково?
І тут мене як обухом по голові огріло. Я подивилася на Кайлеба і до мене тільки зараз почало доходити, що я щойно сказала.
-Ми брати. - Чоловік дивився просто на мене. На обличчі повна відсутність емоцій. Він узяв той самий фартух і почав терти ним лівий бік шиї. Я відразу ж здогадувалася, що зараз побачу.
-Ти її тональним кремом замазував? - нервовий сміх вирвався сам по собі.
-Щоб приховати решту, достатньо носити в твоїй присутності одяг з довгими рукавами... - Кайлеб закотив рукава толстовки, показуючи решту татуювань.
-Чорт, але ж справді, ти ніколи не носиш футболки... 
Я сіла на невеличкий диванчик біля стіни й обхопила голову руками.
-Це символ якоїсь банди? Члени Сицилійської мафії всі в татуюваннях і Якудза.
Чоловік, здається, був приголомшений глибиною моїх знань про злочинні організації нашого світу, про це красномовно говорив його здивований погляд.
-Це зовсім не те, про що ти зараз думаєш, Віквея. Заспокойся, і ми нормально про все поговоримо... - Кайлеб швидким кроком перетнув кімнату, зачинив двері, що виходили в загальну кухню, і сів поруч.
-Ти б змогла повірити в існування паралельних світів? - якось нерішуче запитав він після недовгого мовчання. Я підняла очі і з недовірою подивилася на чоловіка. Він зовсім з глузду з'їхав чи що?
-Віквея? - Кайлеб очікував відповіді.
-Не знаю. - чесно зізналася я. Фанатіти від фільмів у жанрі фентезі це одне, а от вірити в існування чогось подібного в реальному житті - психіатричною лікарнею пахне...
-Моє справжнє ім'я Матвій. - чоловік схрестив долоні в замок і поклав їх на коліна.
-Я з іншого світу.
Чудовий початок. Мені здається, що я абсолютно не готова до цієї розмови і жалкую, що стала її ініціатором. Але відступати було пізно і це не в моєму стилі взагалі-то. "Горить сарай, гори і хата", як кажуть.
-"Продовжуйте, будь ласка..." - ледве чутно вимовила я, змушуючи себе заспокоїтися, а не вибігти з кімнати, сісти в машину Крістіана, поїхати і ніколи більше не повертатися сюди.
-Наш світ дуже відрізняється від цього - Кайлеб або Матвій, вже не знаю, як правильно, розкинув руками, охоплюючи простір навколо нас. - Ми називаємо його Землі. Його населяють багато різних - чоловік запнувся, шукаючи правильне слово. - Рас. Найбільша за чисельністю - алкелли, які складаються з 4 племен, але є й інші. Мій народ - одна з них, ми живемо в Землях Воронів - це величезний гірський масив, з безліччю річок і квітучих лугів біля його підніжжя. Особливо красиво у наших Землях під час цвітіння воронячого маку, рослини з яскраво червоними квітками, які мають приємний дурманний аромат, або дикої лаванди, схожої на рослину, що зустрічається і в цьому світі. У Землях Вовків вже багато століть живуть Лікани. Володіння Чистокровних мають горбистий передгір'яний рельєф, більша частина покрита лісом, менша - озерами та луками. В озерах холодна, кришталево прозора вода, луки, в сезон цвітіння сріблястого будяка, схожі на нічне небо, вкрите мільярдом зірок. Землі Вовків межують з Вічними Землями, які представляють собою неймовірно великий ліс за мірками цього світу. Секвої, що досягають 150 метрів у висоту, широкі хвойні сосни, осики, верби, берези займають 90 відсотків всієї площі місця проживання Дракхалів і Бестій. Ельфи і феї з фентезі фільмів світу людей чимось схожі на наших Бестій, Дракхали ж - діти землі, народ, що живе під землею, їхні поселення розташовані в коренях дерев, ці істоти ведуть нічний спосіб життя. Безмовна Заводь - океан з прісною ,бірюзового кольору, водою, царство Мавок. Темні води Заводі - своєрідна межа між світом живих і світом мертвих. У Мертвих Землях панує Тиберій, Лікан-одинак, вигнаний Таурусом, Ватажком клану Чистокровних Вовків багато років тому.
Я дивилася на Матвія широко розплющеними очима і думала, яка ймовірність того, що все, що він каже, - це марення психічно хворої людини. Правильно, нульова. Навряд чи людина з психічним розладом змогла б вигадати таке, і Матвій, на відміну від розумово відсталого, виглядає абсолютно нормальним.
-"Мені важко у все це повірити..." - вимовила я, опустивши очі на підлогу, коли чоловік зробив паузу в розповіді. Мій голос звучав дуже хрипко.
-Я дуже добре розумію тебе, Віквея. - Зніяковіло промовив чоловік.
Мені стало ніяково. Сама розпочала цю розмову, а тепер поводжуся так, ніби Матвій не повинен був мені розповідати нічого, бо, як виявляється, я не готова чути правду, яку так хотіла дізнатися.
-Ви живете в будинках, як і люди в цьому світі? - запитала я перше, що прийшло мені на думку, намагаючись показати Матвію, що готова адекватно сприймати інформацію...
Чоловік з полегшенням видихнув і ледь помітно посміхнувся.
-Ні, наш клан проживає в Замку. Так його будемо називати. Він вирізаний у скелі найвищої гори Землі і є неприступною кам'яною фортецею.