Читати книгу - "За п'ять хвилин до смерті , Анастасія Шишкіна"

Покрутившись перед дзеркалом, я нервово виправила складочку на сукні, намагаючись впоратися з тремтінням у руках. Останні дні були суцільним випробуванням на міцність, але сьогоднішній день, здавалося, зібрався побити всі рекорди: ми нарешті вирішили піти до суду й офіційно зареєструвати наш шлюб за законами Талоса. 

Спочатку я була впевнена, що особливих зусиль для цього не потрібно — звичайний день, проста подія. Але доля зіграла зі мною влучний жарт: я випадково побачила весільну сукню на сторінках модного журналу — і закохалася в неї з першого погляду. Її тонка, майстерна вишивка, легкі мережива та майже невагома тканина створювали відчуття чогось ефемерного, казкового, мовби сукня була виткана з мрій і надій.

На Талосі не було традиції одягати білі весільні сукні, для церемонії підбирали кольори роду нареченого. Але Раян нічого не вимагав, не ставив умов. Тож я вирішила: дотримуватимуся звичаїв свого світу. Цей простий акт, на диво, став для мене надзвичайно важливим, наче символ єднання двох світів — його і мого. Я вдягла цю сукню не лише для того, щоб виглядати красиво, а щоб відчути, що частинка мого світу залишиться зі мною, де б я не була. Я — наречена!

— Готова? — тихо постукавши, в нашу спальню увійшов Хьорст.

Окинувши себе поглядом у дзеркалі та ще раз поправивши сережку з діамантом, я глибоко зітхнула і повернулася до чоловіка.

— Наче…

— Ти в мене така гарна… — він м’яко усміхнувся, і в його погляді розлилося справжнє море тепла. Ця щира ніжність змусила мене несміливо відповісти йому взаємною усмішкою. — Я найщасливіший наречений у цілому космосі.

Я повільно відвела погляд та поглянула на наше відображення у великому дзеркалі. Які ж ми різні зовні, але як гармонійно доповнюємо одне одного всередині. Тепер я не уявляю свого життя без нього: без цих ніжних поцілунків, що зводять з розуму не гірше наркотика, без його постійних їдких зауважень, владних звичок, його маніакального бажання захистити мене від усього світу. Ми далекі від ідеалу, але я відчуваю, як обидва змінюємося під впливом одне одного.

— Я кохаю тебе, мій Морок, — прошепотіла, дивлячись йому в очі, відкриваючи й назавжди впускаючи цей темний промінь у своє серце. — Беззаперечно. Пристрасно. Навіки.

Він кілька секунд мовчав, уважно дивлячись на моє відображення.

— Немає сили більшої за моє кохання до тебе, Перлинко, — прошепотів він мені на вухо, поцілувавши в плече, і трохи відступив, простягнувши руку. — Ходімо, всі вже зібралися.

Оскільки я досі не бажала гучного святкування, а реєстрація шлюбу була радше формальною процедурою, ми вирішили обійтися без запрошених гостей. Єдиним, хто нас супроводжував, був Астар. Спускаючись сходами, першою помітила його: син стояв, спершись на стіну, і зосереджено набирав щось на своєму комунікаторі. Він виглядав щасливим. Уже зовсім не схожим на того знесиленого після боїв привида. Переді мною був звичайний підліток, що проживав найвеселіші роки свого нового життя. Його любили, про нього турбувались. Він мав наймодніші гаджети та найкращих, вірних друзів. Що ще потрібно у цьому віці?

— Аст, де Едвін? — запитала у сина. Він не підняв очей від гаджета, лише вказав на зелену вітальню.

Ларіанець спеціально приїхав сьогодні раніше, щоб допомогти налаштувати дрони для зйомки. Адже як це — без фото й відео, коли всі такі ошатні та святкові! Почувши наші голоси, з-за дверей визирнула знайома голова.

— Ви вже готові? Я майже закінчив, ще кілька хвилин — і виходимо, — пообіцяв друг, відганяючи настирливих дронів.

— Меггі, а які у нас плани після реєстрації? — задумливо запитав син, в думках зосереджений на чомусь іншому.

— Приміряти, налаштувати й забрати пробні зразки нових захисних артефактів.

Після інциденту в клубі тривожність Раяна зросла ще більше. Здається, такими темпами він незабаром створить для мене досконалий захист від усього, що тільки здатна уявити його неспокійна уява.

— Після чого ми планували пообідати в ресторані та злітати на курорт погріти біля океану кісточки, — додала я.

— Ти сильно засмутишся, якщо полетите без мене? — обережно спитав підліток.

— Що сталося?

Звісно, я хотіла провести вихідні з усією сім'єю, але прекрасно розумію, що мої бажання не повинні стояти вище за інші.

— Фінальну гру Янга перенесли на ранок неділі. Ти ж знаєш, наскільки це важливо для нього...

— Знаю, — зітхнула я. — Гаразд, але від охорони ні на крок. Якщо вирішите кудись піти, мене попереджаєш першою.

— Дякую!

— Простежиш? — пошепки уточнила в чоловіка, який стояв трохи позаду ліворуч.

— Звісно, — тихо усміхнувся він.

— Я готовий! — нарешті вийшов Едвін, за яким слідував рій маленьких чорних дронів.

Біля величної білої будівлі головного суду Талоса було напрочуд тихо й безлюдно. Зазвичай тут вирує життя, але сьогодні я помітила лише кількох перехожих та невелику групу дівчат, які захоплено фотографувалися біля фонтану.

— Леді Хьорст! — гукнув Коршун, простягаючи мені ледь не забутий у карі клатч. 

Лев саме подавав мені руку, допомагаючи обережно вибратися з нього, адже у вузькій сукні з делікатним мереживом зробити це було непросто. Тож я помітила, як він незадоволено стиснув губи. Новий керівник моєї охорони ревнував чи просто недолюблював сильного та статного Коршуна — легенду у світі охоронців.

— Дякую.

— Дякую... — з кислою посмішкою передражнив мене Герольд і закотив очі.

Не знаю і знати не хочу, що у нього сталося, але пірат з самого ранку був у поганому настрої.

— Рай, обов’язково, щоб він ішов із нами? Може, залишиться з Левом біля авто? Ми ж ненадовго, — з надією запитала я у чоловіка, і той, поглянувши на Герольда, кивнув.

Пововтузившись для годиться, Герольд погодився залишитися. Його відверто дратувала вся ця метушня з моєю охороною. Упевнена, якби це залежало від нього, він би давно дременув звідси. Чи здогадується лідер піратського клану, що його син так легковажно ставиться до своїх обов'язків? Навряд чи. Мене дивує, чому Бос досі довіряє йому й закриває очі на всі його витівки. Може, Герольд поводиться так лише зі мною?