Читати книгу - "Все королівське військо"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А Сейді Берк відказала:
— Еге ж, шість мільйонів, і він не дасть вам прибрати до рук ані пенса з тих грошей.
— Я міг би знайти йому підрядчика на це будівництво. У Четвертій окрузі. Там і досі верховодить Макмерфі. Він і Гладун Ларсон. Та якби віддати підряд на лікарню Гладунові…
— …Він продав би Макмерфі. Ви це хотіли сказати?
— Ну, не зовсім так… Я б сказав, Гладун якось переконав би Макмерфі.
— І вділив би й вам якийсь шматок. Чи не так, Даффі?
— Я ж не кажу про себе. Я кажу про Гладуна. Він укоськав би Макмерфі для Хазяїна.
— Хазяїнові не треба, щоб хтось укоськував Макмерфі. Коли настане час, він сам його укоськає, і то назавжди. Бог з вами, Даффі, ви ж так давно знаєте Хазяїна — і зовсім не знаєте його. Невже досі не втямили, що він скоріш розчавить когось, аніж купить? Правда ж, Джеку?
— Звідки мені знати? — озвався я. Але я таки знав.
Знав принаймні те, що Хазяїн намірився розчавити певну людину — суддю Ірвіна. І доручив мені копати під нього.
Отож я повернувся до своїх розкопок.
Та другого дня, перш ніж я знову взявся до тієї роботи, мені подзвонила Анна Стентон.
— Слухай, розумнику,— сказала вона,— ти думав, що ти дуже хитрий?
Я почув, як вона сміється — десь там, на другому кінці дроту, але той далекий сміх лунко задзвенів у трубці, і я враз уявив собі Аннине усміхнене обличчя.
— Атож, розумнику! Ти вивідав в Адама, що суддя Ірвін колись опинився в скруті, але я теж дещо вивідала.
— Он як?
— Отак, розумнику! Я пішла навідати стару тітку Матільду, а вона знає все про всіх за останні сто років. Досить було мені згадати між іншим про суддю, як вона завелася говорити. Їй тільки слово скажи — це все одно що вкинути монетку в музичний автомат. Справді, суддя Ірвін лишився тоді без грошей чи майже без грошей, але ти однаково спіймав облизня, Джеккі,— ти, ти, розумнику! Разом із своїм Хазяїном! — І в чорній трубці у моїй руці знову задзвенів далекий сміх.
— Он як? — мовив я.
— Бо тоді він оженився! — сказала Анна.
— Хто? — спитав я.
— Про кого ми говоримо, розумнику? Суддя Ірвін, хто ж іще.
— Звісно, що оженився. Усі знають, що він був одружений, але яке це, в біса, має…
— Він оженився на грошах. Так каже тітка Матільда, а вона знає геть усе. Він попав у скруту і тоді оженився на грошах. Отож, розумнику, добре це розжуй і перетрави.
— Дякую,— сказав я. Але, ще не доказавши, почув, як клацнула покладена Анною трубка.
Я запалив сигарету, відхилився в обертовому кріслі й закинув ноги на стіл. Певна річ, усі знають — чи знали,— що суддя Ірвін був одружений. Та, власне, навіть двічі, його першу дружину, на якій він оженився, коли я був зовсім малий, згодом скинув з себе кінь, і відтоді вона була прикута до ліжка й лежала, втупивши очі в стелю або ж, як їй трохи легшало, дивлячись у вікно. Вона померла, коли я був ще хлопчиськом, і я ледве пам’ятав її. Одначе й другу його дружину я майже забув. Вона була звідкись іздалеку, і тепер я намагався пригадати її зовнішність. Я ж таки бачив її кілька разів. Та хлопці п’ятнадцяти років чи близько того не дуже придивляються до дорослих жінок. Я викликав у пам’яті образ худої чорнявої жінки з великими темними очима, у довгій білій сукні й з білою парасолькою. А може, це був зовсім не той образ. Може, й не ця жінка вийшла заміж за суддю Ірвіна й приїхала до Берден-Лендінга, де приймала цікавих усміхнених дам у довгому білому будинку судді і, заходячи до церкви святого Матвія перед початком відправи, відчувала на собі їхні погляди серед раптової, сповненої пильної уваги тиші, а коли йшла проходом, чула за спиною перешіптування; потім вона захворіла й решту своїх днів провела в кімнаті нагорі з доглядальницею-негритянкою — так довго, що люди встигли забути про її існування й згадали з подивом аж у день похорону. А вже після похорону більш ніщо не нагадувало про неї, бо тіло повезли туди, звідки вона приїхала, і навіть імені її не лишилося на ділянці Ірвінів на цвинтарі коло церкви святого Матвія, під дубами, з яких звисали скорботні гірлянди іспанського моху, ніби почеплені там до примарного свята мерців.
Не щастило судді на дружин, і люди жаліли його. Обидві довго хворіли й померли в нього на руках. Усі щиро йому співчували.
Але його друга дружина, як тепер виявилось, мала багато грошей. То ось чому обличчя, що спливло в моїй пам’яті, було не гарне — не таке, яке мало б бути в дружини судді Ірвіна,— а хворобливо-жовтаве, виснажене й навіть не молоде, що приваблювало тільки великими темними очима.
Отже, вона була багата, і це спростовувало мою думку про те, що десь 1913-го чи 1914 року суддя Ірвін попав у скруту і вдався до якогось зловживання. І через це Анна Стентон раділа. Раділа, бо тепер з’ясувалося, що Адам не навів Хазяїна на слід, хай навіть і несвідомо. Ну, а коли раділа вона, то радів і я. А може, вона раділа й тому, що за суддею Ірвіном не було ніякої вини. Ну що ж, я також можу з цього радіти. Бо й моя єдина мета — довести, що він ні в чому не винен. Щоб рано чи пізно прийти до Хазяїна й сказати: «Не буде діла, Хазяїне. Він чистенький, як з божої купелі».
«Чистенький, як з помийниці, сучий син»,— скаже Хазяїн. Та йому доведеться повірити мені. Бо він знає, який я скрупульозний. Я ж таки скрупульозний і добре навчений дослідник. Лиш правди прагну я, холодний, безсторонній. І хай усе інше западеться.
У кожному разі, 1913 рік із списку можна викреслити. Про це подбала Анна Стентон.
Чи, може, ні?
Коли шукаєш у старому будинку сховану духівницю, то вистукуєш дюйм по дюйму гарні, червоного дерева панелі на стінах, міцне мурування підвалів, сподіваючись почути порожнистий звук. А почувши його, шукаєш потаємної кнопки чи починаєш
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Все королівське військо», після закриття браузера.