Читати книгу - "Тіні літніх вечорів, Galcheja Vale-Vivre"

Сестра, нахиливши голову, уважно оглянула мене з голови до ніг, а потім додала:

— Бо я не бачу, що ти його кохаєш. Ти просто граєш його почуттями. Ти його не варта.

Її слова були настільки різкими, що я відчула, як у грудях розгоряється вогонь обурення. На секунду я втратила дар мови, але потім зібралася з силами й відповіла:

— Ти помиляєшся, — твердо сказала я, дивлячись їй прямо в очі. — Це не твоя справа. Я не граю почуттями Влада, і якщо ти так вважаєш, це твої проблеми, а не мої. У нас із Владом все буде добре, і нам не потрібне твоє благословення.

Влад, який ішов поруч, виглядав розгубленим. Він відкрив було рота, ніби хотів щось сказати, але передумав і залишився мовчати. Сестра ще кілька секунд свердлила мене поглядом, ніби перевіряючи мою рішучість, а потім знизала плечима й пішла вперед, кинувши через плече:

— Побачимо.

Ми з Владом продовжили дорогу в тиші. Я відчувала, як обурення та образа хвилями накочувалися на мене. Мені було прикро, що сестра Влада дозволила собі такі слова, але я також розуміла: цієї ситуації не уникнути. Водночас я була впевнена в одному — я відповіла правильно, сказала все, що мала сказати, захистивши себе й наші з Владом стосунки.

Ми проводили сестру Влада до її дому. Вона вже нічого не говорила, лише кинула швидке «добраніч», ніби хоч трохи зберегти власну гордість після нашої розмови. Влад теж мовчав, і я відчувала, що він обдумує все, що сталося.

Коли ми залишилися вдвох, він запропонував провести мене додому. Вулиця була тиха, лише зрідка лунали кроки перехожих чи глухе дзижчання машин десь у далині. Ми йшли поруч, і хоча слова не злітали з наших вуст, між нами відчувалася якась нова, незвична близькість.

Підійшовши до мого будинку, Влад раптом зупинився. Він глянув на мене з теплою посмішкою, яка втомлено, але щиро осяяла його обличчя.

— Дякую тобі, Міа, — сказав він, дивлячись прямо мені в очі. — Дякую за твоє рішення. За те, що дала нам шанс.

Я не знала, що відповісти. Його слова викликали в мені суміш емоцій — легке зворушення, невизначеність, але й водночас тривогу. Та Влад не дозволив моїм думкам надто довго плутатися.

— Знаєш, я хотів би попросити ще один подарунок, — додав він, трошки зніяковівши. — Але це... щось особливе для мене. Ти могла б мене поцілувати? Це був би мій перший поцілунок.

Його прохання застало мене зненацька. Я відчула, як у грудях серце забилося частіше. Це був важливий момент для нього — це було видно в його очах, наповнених надією та хвилюванням. І хоча я не була впевнена в своїх емоціях, я знала, що цей момент багато для нього означає.

Я зробила крок уперед і, трохи піднявшись навшпиньки, нахилилася ближче до нього. Він завмер, його очі наповнилися очікуванням і хвилюванням. У той момент, коли наші губи зустрілися, це був легкий, невмілий дотик — перший поцілунок, сповнений незручності й щирості одночасно.

Це був дивний, невмілий поцілунок двох підлітків, які лише починали відкривати для себе щось нове. Він тримав мої руки в своїх, ніби боявся, що я можу відійти. Його губи були теплими, але невпевненими, як і сам момент. У цьому дотику не було пристрасті, але було щось щире й тендітне, як перші кроки в новому світі.

Коли ми розійшлися, я побачила, як його обличчя засяяло радістю. Влад виглядав так, ніби був на сьомому небі від щастя. А я… Я почувалася трохи розгубленою. У моїх думках кружляли змішані почуття: тепла симпатія до Влада, бажання не завдати йому болю та тихий голос, що шепотів мені про те, чого все ще бракує.

Цей момент став символічним. Я зрозуміла, що зробила вибір, який відкривав двері до нового етапу мого життя. Цим вчинком я закрила двері за своїм першим коханням, за всіма романтичними мріями, що жили в моєму серці, і дозволила собі рухатися далі. Що чекає попереду — залишалося загадкою. Але я точно знала одне: цей досвід стане важливим уроком, який допоможе мені краще зрозуміти себе й зміцнити мій характер.

— Спокійної ночі, Влад, — тихо сказала я, відступивши до дверей. Його очі все ще світилися щастям, і це трохи заспокоювало мої сумніви.

— Спокійної ночі, Міа, — відповів він, не приховуючи посмішки. – Я кохаю тебе! – він розвернувся і пішов додому.

Його слова: «Я кохаю тебе» змусили мене завмерти. Я знала, що він говорить щиро, але чи могла я відповісти тим самим? Серце мовчало, і це мовчання було для мене відповіддю. Влад заслуговував на більше, ніж просто симпатію. Але я також знала, що повинна пройти цей шлях, щоб зрозуміти, чого я хочу насправді.

Я зайшла до свого дому й зачинила за собою двері. За ними залишився один важливий розділ мого життя. Тепер настав час писати наступний.