Читати книгу - "Сирітка для Ректора, або таємниці Академії Магії, Леся Нічна"

— Інше рішення суперечки? — перепитала я, відчуваючи, як голос зрадницьки затремтів, видаючи моє хвилювання.

І навіщо я тільки це запитала? Краще б просто пішла, грюкнувши дверима, зберігши залишки здорового глузду й хоча б ілюзію гідності. Але ж ні — Ліра не шукає легких шляхів. Ліра завжди ступає туди, де слизько, небезпечно й абсолютно непередбачувано.

А з ректором завжди було саме так. І це лоскотання нервів бентежило мене. Все моє єство.

Райан трохи примружився, уважно вивчаючи моє обличчя. Його погляд повільно, з відвертою нахабністю, сповз нижче — на мої губи, які всупереч усякому здоровому глузду самі собою вигнулися у легку усмішку.

— Саме так, — коротко відповів магістр.

І мені раптово стало не по собі. Дуже не по собі. Бо його різкі риси обличчя ще більше загострилися, а погляд став важким, пильним, обпікаючим.

Він повільно схилив голову набік, і я відчула, як по шкірі прокотилася хвиля мурашок. Його очі неквапливо ковзали нижче — по моїй шиї, ключицях, затримуючись на тих місцях, які змушували мене відчувати себе беззахисною і… бажаною?

На мене ще ніколи так не дивився жоден чоловік… і це… змушувало метеликів у животі тремтіти,

збуджувало тіло, наповнювало його теплом, розливалося гарячим полум’ям у жилах.

Словом, мене вже й так кидало в жар, серце калатало так шалено, що от-от мало вискочити з грудей і покотитися підлогою кабінету, а вся я — від кінчиків пальців до носа — вкрилася плямами сорому.

Руки зрадницьки тремтіли. Так і свербіли, щоби торкнутися.

А Райан був близько. Надто близько. Небезпечно близько для ректора магічної академії і адептки другого курсу.

Втім, його це, здається, анітрохи не бентежило. Навпаки — він явно насолоджувався моїм розгубленням.

А мене це… Ну, якщо чесно, дуже навіть сильно бентежило.

Мій тверезий розум — та сама нудна, занудна частина мене, що завжди псувала всю насолоду, — кричав, щоб я негайно бігла геть, прихопивши з собою пару підручників із магічної етики та пристойностей.

А щось глибоко всередині, у душі чи серці, чи там, де народжуються найбезглуздіші рішення, наполегливо шепотіло: «Залишся. Довірся йому. Він не скривдить. Він потрібен тобі. Ти потрібна йому».

Я підняла очі й знову зустріла його погляд.

Сірі очі ректора палали таким вогнем бажання, що в мене на мить перехопило подих. У цих очах було сказано більше, ніж можна було б передати словами.

Іноді слова зайві. Але не зараз. Зараз вони заважали діяти. Мені? Чи йому? Не знаю.

— Ви добре провели час? — його рука несподівано лягла мені на талію, і я ледве втрималася на ногах від несподіванки.

Це було дуже легке доторкання, майже невідчутне, але магія… Його магія була скрізь. Темна, сильна, владна. Зазвичай вона мене лякала. Але не цього разу.

Цього разу вона ніби захищала. Окутувала. Знайомилася. Невже таке взагалі можливо з темною магією?

— Адептко? — голос ректора хрипко й низько торкнувся мого вуха, і я здригнулася вже від фізичного дотику.  

Величезні долоні обережно, але владно ковзнули по моїй талії, пестячи мене крізь тонку тканину сукні.

І як тут взагалі відповідати?! Ще б не впасти просто зараз в обморок від цих неймовірно приємних відчуттів!

— Ви чули моє питання?

От же ж! Знав же, як діє на мене… Сам відчував. І я його відчувала.

— Т-так… — видихнула я невпевнено, намагаючись згадати, про що взагалі йшла мова.

— І з Тео? — з якимось жорстким, майже власницьким натиском запитав Райан, різко примружившись.

— Тео? — тупо перепитала я, ледве згадавши, про кого взагалі йдеться.

Ох точно, був же ще цей «чудовий» вогняний маг. Зовсім з голови вилетіло.

— Ви були з ним наодинці… — його очі небезпечно й загрозливо блиснули.

Я не встигла й слова вимовити, як він різко притягнув мене до себе. Тіло миттєво відчуло його — сталеві, напружені м’язи під тонкою тканиною сорочки. Я інстинктивно вперлася долонями йому в груди, намагаючись зберегти бодай крихту дистанції.  

Безуспішно, звісно.

— А в-ви… взагалі щезли, гном знає на скільки! Але ж я мовчу… — нервово пробурмотіла я, відчуваючи на шкірі його гаряче дихання й усвідомлюючи, що зовсім не так уявляла собі цю ніч.  

Точніше, так… але не настільки близько!

— Ви не мовчите, — зауважив Райан, всміхаючись. — Але то були справи державної ваги. Подробиць не розкриватиму.

Його долоні м’яко й повільно підіймалися моєю спиною, ковзаючи вгору вздовж хребта, змушуючи вигинатися, пробуджуючи в мені якесь котяче бажання притиснутися до нього всім тілом і замуркотіти.

Ох, як же приємно! Ще трохи — і я справді почну муркотіти. Але в мене була заготована бомба.  

І ось вона — ось-ось вибухне.

— Ви про вбивства рудоволосих дівчат? — несподівано запитала я, чіпляючись хоч за якусь соломинку здорового глузду.

Він різко завмер. Його долоні перестали рухатися, а погляд миттєво став серйозним. Навіть загрозливим.

— То ви підслуховували, адептко? — його голос знову став холодним, суворим, ректорським.

— А… ой… ну, розумієте, пане ректоре… сиділа ж під столом, а потім ще у вас удома… воно якось само собою вийшло, — промимрила я, винувато опускаючи очі. — І не з власної волі!

Райан ще сильніше насупився, потім глибоко зітхнув, повертаючи собі самовладання.

— Саме про це вам не варто думати, адептко, — тихо й жорстко промовив він. Але його руки знову лагідно почали рухатися моєю спиною, ніби заспокоюючи, огортаючи, обіцяючи захист. — Я сам у всьому розберуся. Особисто. Ви не повинні втручатися.

— Вас досі не виправдали? — вперто пробурмотіла я, хоча всередині вже все пливло від його доторків.

— Хм… хочете виступити на моє виправдання? — різко перепитав він, знову піднімаючи мій підборіддя й заглядаючи мені просто в очі. — Не лізьте не у свої справи. Вчіться. Живіть. Насолоджуйтесь.