Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

останні десятиріччя перетворилася в складну, комплексну наукову дисципліну, в якій одне з найважливіших місць займає археологія. До нашого часу збереглися далеко не всі мови індоєвропейської сім’ї. Їх можна назвати десять: албанська, балтійська, вірменська, германська, грецька, індійська, іранська, кельтська, романська та слов’янська, що також складаються з кількох мовних підгруп, а в давнину становили певні спільності, як, наприклад, індо-іранська (арійська), балто-слов’янська та ін. Загальну схему розвитку та розпаду на діалекти колись єдиної мовної спільності лінгвісти часто зображували у вигляді генеалогічного дерева, модель якого була запропонована німецьким вченим А. Шлейхером 1863 р. В основу цієї моделі покладено тезу щодо існування на обмежених теренах носіїв індоєвропейської прамови, які з часом розселилися на обширах Євразії, розповсюджуючи свою культуру й мову. Оскільки перші дослідники вбачали близкість між санскритом (давньоіндійською мовою) та європейськими мовами, зокрема германською, то на початку XIX ст. ця спільність отримала назву індоєвропейської, або індогерманської, але перша стала в наш час найбільш вживаною, хоча німецькі дослідники віддають перевагу другій назві, зважаючи на те, що назва “індогерманська” була запропонована першою.

Звичайно, модель єдиного генеалогічного дерева мов є спрощеним схематичним зображенням складного історичного процесу, пов’язаного з виходом на світову арену конкретних народів, носіїв окремих мовних діалектів, які населяли значні простори, охопивши Європу, значну частину Азії, а в новий час — Америку та Австралію. Ця модель не є єдиною, загальновизнаною. Набула своїх прибічників так звана модель “хвилі”, яка не виключає можливості конвергентного розвитку мов із запозиченням слів та окремих особливостей. Все більшої уваги заслуговують розробки, де поєднуються кілька напрямків, у тому числі традиція генеалогічного дерева та ареального розвитку носіїв індоєвропейських мов. Останнім часом археологи займаються пошуками прабатьківщини індоєвропейців та поясненням розповсюдження окремих мов або діалектів, спираючись на власні джерела. Особливо привабливою з огляду на історію України видається гіпотеза англійського археолога Г. Чайлда щодо північнопричорноморської прабатьківщини індоєвропейців[199]. Подальший виклад концепцій прабатьківщини засвідчує, що погляд Г. Чайлда має чимало прихильників. Підсумовуючи пошуки прабатьківщини різними дослідниками, археологи з Росії М. Я. Мерперт та Є. М. Черних підкреслюють, що більшість з них тією чи іншою мірою безпосередньо стосуються території довкола Чорного моря, так званої циркумпонтійської зони, і водночас теренів степової та лісостепової України. Саме носіїв культур останньої дослідники намагаються розглядати у якості складових елементів формування індоєвропейців або їхніх окремих мовних та культурних груп. У центрі уваги при цьому частіше всього перебувають культури доби енеоліту.

В. М. Даниленко вважав, що ще в X—VII тис. до н. е. на межі Європи та Азії склалася індоєвропейська єдність, яка характеризувалася скотарським типом господарства. До кінця V тис. до н. е. вона змістилася на захід і була представлена носіями сурсько-дніпровської та буго-дністровської культур, а згодом — культури лінійно-стрічкової кераміки. Індоєвропейська ойкумена тоді, на думку дослідника, була розділена на дві діалектні зони: скотарську східну та землеробську західну; розвиток яких у енеоліті відбувався за підвищеної активності східних скотарських племен, що й порушило дану діалектну єдність. Саме з домінуванням східного імпульсу вчений пов’язував перший період індоєвропеїзації глибинних районів Європи, назвавши його поворотним моментом в історії останньої. В археологічному відношенні це скотарське населення було репрезентоване особливою скотарською культурою середньостогівського кола. Давньоямна, чи ямна, культура ідентифікувалася з тохарами і була представлена на сході її філіацією — носіями афанасіївської культури. Особливу, азово-чорноморську, лінію розвитку степового енеоліту, до якої було включено племена нижньомихайлівської, усатівської, кемі-обинської культур, В. М. Даниленко пов’язував із розвитком індоіранської гілки індоєвропейців. Більш північні племена, що представляли культуру ямково-гребінцевої кераміки, Дніпро-донецьку та азово-дніпровську культури, розглядалися в межах функціонування різних груп палеоєвропейського населення. Представники землеробського ареалу, зокрема трипільського, співставлялося вченим з індоєвропейськими групами протофракційців та протодакомезійців. Окремі культури з розписною та лискованою керамікою було віднесено до архаїчних ланок семіто-хамітського масиву[200]. Загалом, за розробками В. М. Даниленка встановлювалося існування вже в неоліті окремих мовних груп індоєвропейців, які розселилися на значних обширах Середньої та Східної Європи, у прилеглих районах Анатолії та степової Азії.

Американська дослідниця литовського походження М. Гімбутас протоіндоєвропейською вважає культуру носіїв так званої курганної традиції, до яких було залучено різні археологічні явища, що характеризувалися наявністю курганного обряду. Центром формування індоєвропейців дослідниця вважає степи між Доном та Уралом. На її думку, найдавніше індоєвропейське населення відзначалося агресивністю і на території західніше Дону з’явилося як загарбники, які вже в V тис. до н. е. за каліброваним датуванням вдерлися на Балкани. До курганної культури було залучене населення практично всіх енеолітичних культур, а також ямники. З появою воїнів курганної культури було зруйновано поселення розвинутих землеробських центрів. Їхня руйнівна сила докотилася до Закавказзя, Анатолїї, Центральної Європи, а згодом, на заключному етапі, — до Егейського та Адріатичного регіонів, Сири, Палестини і навіть Єгипту (вже десь на середині III тис. до н. е.). З цими руйнівними хвилями експансії М. Гімбутас пов’язує появу індоєвропейців, які формують у Європі, на Балканах, в Малій Азії нові культури[201].

Найяскравіше гіпотезу степової причорноморсько-каспійської прабатьківщини індоєвропейців було викладено останніми роками Дж. Меллорі. Найдавнішою протоіндоевропейською спільністю він вважає ямну культуру, носи якої мігрували у Сибір, Середню Азію, на Кавказ, у Південно-Східну Європу, Західну Анатолію, Центральну та Північну Європу[202].

Іншою поширеною теорією локалізацїї індоєвропейської спільності можна вважати гіпотезу існування прабатьківщини на Балканах, або в Балкано-Карпатському регіоні, послідовником якої виступає І. М. Дьяконов, який, щоправда, не виключає можливості існування первісної прабатьківщини в Малій Азїї, звідки прийшли одомашнені тварини та землеробські культури. Ці процеси дослідник датує V—IV тис. до н. е.[203]

Свою думку на формування індоєвропейців висловив англійський дослідник К. Ренфрю, який піддав сумнівам і критично поставився до традиційних підходів у вирішенні індоєвропейської проблеми, зокрема до розселення індоєвропейців з причорноморських степів, заперечуючи взагалі пастуший характер їхнього господарства, як це зробив і І. М. Дьяконов. К. Ренфрю дійшов висновку, що колонізація степів індоєвропейцями відбувалася з заходу на схід, а не навпаки, а першою мовою повинна була бути мова землеробів західних територій. Вихідною ж зоною розселення індоєвропейців К. Ренфрю вважає Центральну та Східну Анатолію, звідки не пізніше середини VII тис. до н. е. почалися поступові дифузїї або трансформації спочатку до Егеїди, Грецїї, потім у Подунав’я, в Центральну Європу тощо. Всього дослідник відмічає десять таких дифузій, остання з яких пов’язана з теренами України і уособлюється в трипільській культурі та її носіях і з утвердженням курганних культур[204].

За К. Ренфрю, поширення індоєвропейців не пов’язано з масовою міграцією, а репрезентується низкою послідовних