Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

«По правді кажу вам, що деякі з тут-о приявних не скуштують смерти, аж поки не бачитимуть Царства Божого, що прийшло воно в силі» (Єв. від Марка, 9, 1).— Добре, лисичко, брешеш...

«Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе і хай візьме свого хреста та й за Мною йде! Бо...» (Єв. від Марка, 8, 34). Примітка психолога: християнська мораль спростовується оцими «бо»: заперечувати свої «основи» — оце по-християнськи.

«Не судіть, щоб і вас не судили; ...якою мірою будете міряти, такою відміряють вам» (Єв. від Матвія, 7, 1—2).— Яке ж уявлення про справедіивість, про «праведного» суддю!..

«Коли-бо ви любите тих, хто вас любить, то яку нагороду ви маєте? Хіба не те саме й митники роблять? І коли ви вітаєте тільки братів своїх, то що ж особливого робите? Чи й погани не чинять отак?» (Єв. від Матвія, 5, 46—47).— Принцип «християнської любові»: вона принаймні має бути добре оплачена...

«А коли ви не будете людям прощати, то й Отець ваш не простить вам прогріхів ваших» (Єв. від Матвія, 6, 15).— Надто вже воно компрометує так званого «отця»...

«Шукайте ж найперш Царства Божого й правди його,— а все це вам додасться» (Єв. від Матвія, 6, 33). Все це: отже, харч, одяг і все, що потрібне для життя. Делікатно мовлячи, це помилка... Адже перед цим принаймні в певних випадках бог виступав як кравець...

«Радійте того дня й веселіться, нагорода-бо ваша велика на небесах. Бо так само чинили пророкам батьки їхні» (Єв. від Луки, 6, 23).— Безсоромна потолоч! Вона вже прирівняла себе до пророків...

«Чи не знаєте ви, що ви — Божий храм, і Дух

Божий у вас пробуває? Як хто нівечить Божого храма, того знівечить Бог, бо храм Божий святий, а храм той — то ви!» (Перше послання an. Павла до корінфян, 3, 16—17).— Та на таке і зневаги не вистачить...

«Хіба ви не знаєте, що святі світ судитимуть? Коли ж будете ви світ судити, то чи ж ви не гідні судити незначні справи?» (Перше послання ап. Павла до корінфян, 6, 2).— На жаль, це не промова божевільного... А далі цей страхітливий брехун плів дослівно таке: «Хіба ви не знаєте, що ми будем судити Анголів, а не тільки життєве?» (Ibid. 6, 3).

«Хіба Бог мудрість світу цього не змінив на глупоту? Через те ж, що світ мудрістю не зрозумів Бога в мудрості Божій, то Богові вгодно було спасти віруючих через дурість проповіді. ...небагато хто мудрі за тілом, небагато хто сильні, небагато хто шляхетні. Але Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і немічне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильне, і простих світу, і погорджених, і незначних вибрав Бог, щоб значне знівечити, так щоб не хвалилося перед Богом жадне тіло» (Перше послання ап. Павла до корінфян, 1, 20—29).— Аби збагнути це першорядне свідчення для розуміння психології будь-якої моралі паріїв, прочитайте першу розвідку з мого «Родоводу моралі»: в ній уперше розкрито протилежність між шляхетною мораллю і породженою ressentiment і безсилою помстою мораллю паріїв. Павло був найвидатнішим апостолом помсти...

46

— Який звідси висновок? Добре робитиме той, хто, читаючи Нового Заповіта, вдягне рукавички. Адже сила всілякого бруду, до якого підступаєш так близько, майже примушує до цього. Знати про перших християн — така ж непотрібна річ, як і знатися з польськими євреями,— і нема ніякої потреби хоч щось закидати їм: ті і ті однаково смердять... У Новому Заповіті я марно вишукував хоч одну симпатичну рису: там нема нічого, що було б вільним і добрим, щирим і справедливим. Людство в ньому навіть не ступило на перший щабель свого розвою,— там бракує інстинкту чистоти... В Новому Заповіті відчуваються самі лихі інстинкти, і нема навіть смілості, щоб їх виявляти належним чином. Всюди боягузтво, на все заплющують очі, дурять самих себе. Після Нового Заповіту будь-яка книга вам здасться чистою: я, наприклад, одразу після Павла прочитав книжку чарівного і зухвалого жартуна Петронія, про якого можна сказати те, що писав Доменіко Боккаччо про Цезаря Борджа в листі до герцога Пармського: «е tutto festo» — отже, невмируще здорове, невмируще веселе і щасливе... А ті жалюгідні святенники прорахувалися якраз у головному: вони нападають на все, і те, чого вони торкнулися, таким чином уже відзначене. І хоч вони нападали, опоганити все ж не могли... Навпаки: це ж бо честь, якщо на когось нападалися «перші християни». І Нового Заповіта читаєш не без прихильності до того, що в ньому зневажається і цькується,— вже й не кажучи про «мудрість світа цього», яку марно намагався зганьбити зухвалий варивода своєю «дурнуватою проповіддю»... Адже від такого суперництва мали вигоду навіть фарисеї і книжники: певне, вони були чогось варті, якщо їх так несамовито ненавиділи. А «перші християни» ще зважувались обвинувачувати їх у лицемірстві! Та, зрештою, вони були привілейовані: цього досить, ненависть паріїв більше ніяких підстав не потребує. «Перший християнин»,— боюся, що це, мабуть, уже й «останній християнин», якого я побачу на своїм віку,— бунтує проти всіх привілейованих, дослухаючись найниціших інстинктів,— він живе й бореться тільки за «рівноправність»!.. Та коли придивитися пильніше, то в нього й вибору не було. Якщо хочеш уважатись «обраним богом»,— чи «храмом божим», чи «суддею ангелів»,— то будь-який інший принцип вибору, скажімо, за справедливістю, величчю духу, мужністю й гордістю, красою і свободою серця, а чи просто «світом», буде лихом у собі... Мораль: кожне слово на вустах «першого християнина» — брехня, будь-який його вчинок — прояв інстинкту нещирості; всі його вартості й цілі шкідливі, але ті, кого він ненавидить, і те, що він ненавидить, має вартість... Християнин, а надто священик-християнин — це критерій вартості... Невже я ще маю казати, що в усьому Новому Заповіті є лиш одна постать, яку слід шанувати? Це Пілат, римський намісник. Сприймати поважно жидівську суперечку — ні, до цього він не дав себе намовити. На одного єврея більше або менше,— ну то й що?.. І шляхетна зневага римлянина, перед яким безсоромно надуживають слово «істина», збагатила Новий Заповіт єдиним справді вартісним словом, яке водночас і критикує, і навіть знищує його: «Що є істина?..»

47

Ми примітні не тим, що ні в історії,