Читати книгу - "Я, Богдан"

них жодної радості, — до того жорстокий розлив крові батьків наших, матерів, братів, сестер, духовних отців, невинних діточок, на яких висіла жорстока шабля ляхів і тепер виявила себе, — оце знову плачі, крики, лайання рук, шарпання волосся, мати дитини, батько сина, син батька — це ридання всієї України голосами небо пробиває, прохаючи помсти від Господа Бога — хочу шаблею знищити цього неприятеля, пробиваючись за ним до Вісли.

Так прошу вашої ласки, для Господнього милосердя, щоб ті, що є Людьми одного Бога, одної віри та крові, коли буду далі з військом наближатися до вас, мали свою зброю, стрільбу, шаблі, кульбаки, коней, стріли, коси та інше залізо для оборони стародавньої грецької віри. А де можете, якими силами та способами, готовтесь на цих неприятелів наших і стародавньої віри нашої, ворожих нашому народові. Порохом, найбільше оловом і грішми запасайтеся для деяких справ, про які дам вам знати пізніше, чого слід буде держатися. А якщо знаєте або чуєте від проїжджаючих або перехожих про війська яких чужоземних народів, набраних проти нас від короля, давайте знати і остерігайте нас; це розуміється і про лядську землю, коли також є яке військо і сила, — через того, кого посилаю до вас, повідомте нас, просимо.

За цю вашу доброзичливість і прихильність обіцяю вам ласку мою і мого Запорозького Війська і всім вам мій поклін до ласки вдруге передаю.

Діялось в Чигирині».

— Гей, пане Йване, — зауважив я Виговському, — додав — таки від себе «великого гетьмана».

— Хто ж від тебе тепер більший, пане гетьмане? — подивувався Виговський.

— Сам же й пишеш далі, що військо — Боже, отож, виходить, Бога не забуваєш і ставиш його над гетьманом. А хто під Богом ходить, то великим зватися гріх. Пишеш, щоб ставали всі для оборони стародавньої грецької віри. Воно й так, але, може, ще не час про саму віру.

— Що ж може бути вище за віру, гетьмане?

— Кажу ж, правдиво написано. Та це для нас, пане Йване, а не для тих сіромах, що й перехреститися не вміють, їм ще живіт свій захистити треба, діточок своїх, сорочку останню, а вже тоді віру. Щоби вірити, треба жити. А з мертвого — яка ж віра? Може, хай воно буде й так, як оце склалося й написалося, та треба ще й інак. Не один аби універсал, а кілька, і неоднакових, як неоднакові й люди, пане писарю.

Я звелів переписувати і розсилати по всій Україні явно і тайно, з гінцями гетьманськими і з надійними людьми, на Правобережжя до Києва і на Лівобережжя до Полтави, Миргорода, Чернігова, Новгорода — Сіверського і Стародуба; на Брацлавщину і до Кам’янця, та й до самого Львова. Так і понесли ті мої універсали Кобзарі й старці, з бандурами й торбами, співаючи думи й випрошуючи милостиню, вичитували слова моїх закликів, і люд піднімався і валом валив до моїх полків, так що там не встигали й спитати, хто й звідкіля, аби лиш мав самопал, чи спис, або просто дрючок добрий — дейнегу, за що й прозвано тих босоногих і гологрудих дейнегами. Питали їх старшини мої:

— В Бога віруєш?

— Вірую.

— А в Богородицю?

— Та вірую.

— Перехреститися вмієш?

— Та, може, й умію, а може, й ні.

— Ну, йди до полку, там навчать.

Кривоніс сповіщав мене, що військо в поході зросло вже втроє або й учетверо і зростає далі невпинно. Вість про Жовті Води випереджала і мої універсали, хоч пан Кисіль найбільше лютився на ті мої звертання до народу, пишучи канцлерові: «Цей зрадник розсилає всюди по містах таємно свої листи до Русі, де тільки стає». Та про пана Адама мова буде осібна, бо ще не настав його час, ще не почав він примилюватися до козаків та до мене, як то розпочне згодом, називаючи мене в листах свои «здавна милий пане і приятелю!».

Коронне військо зупинилося під Корсунем, перейшовши Рось. Там був шмат старого валу, насипаного чи й не за київських князів ще, Потоцький велів поправити давні насипища, а до них приробити нові вали. Коли вже все зробили, тоді побачили, що для оборони місце не годиться. Кривоносові вивідачі все те прознавали, а він сповіщав мене в Чигирині, натякаючи, іцо й мені час уже вибиратися з своєї степової столиці туди, куди прямує козацьке військо.

А я чіплявся за кожну зачіпку, аби лиш побути бодай один зайвий день з Мотронкою, бо розлука могла бути й навіки — хто ж то знав! І вона, щоразу як я заводив мову про від’їзд, падала з стогоном мені на груди, шепотіла гірко: «Ти не вернешся! Я знаю, ти не вернешся!»

Та я хотів вернутися і вірив у те. Вже відіслав поперед себе Чарноту з припасом, готувалися до від’їзду мої осавули, ще був обід з старшиною, тоді відправляв гінців, радився з Виговським, якого йменував старшим писарем, генерального не признаючи нікому, їздив по Чигирину, дивуючись, як багато люду може вміститися на такому невеликому, власне, шматку землі, так напоткнувся на шинок Захарка Сабиленка і вельми порадів, що не поруйнований і не спалений, бо козаки з шинкарями поводилися не дуже зичливо, коли не сказати грубше, а руйнувань у Чигирині мені б не хотілося.

Я кинув повіддя джурам і ввійшов до шинку. За раннім часом там ще нікого й не було, самого Захарка теж носив десь нечистий, Це нагадувало мої відвідини після нещастя з Суботовим, як тоді, сів я до столу, вдарив кулаком у стільницю:

— Горілки!

І як тоді, вискочив з сутерену Захарко, роззирнувся перелякано на мій супровід, що мовчазно стовбичив коло дверей, тоді глянув за столи, уздрів мене, кинувся до руки:

— Ой вей, ясновельможний гетьмане, мосціпане Хмельницький, невже мої нікчемні очі таки бачать оце вас у моєму шинку за моїм столом немитим!

— Чом же немитий? — вдавано суворо поспитав я.

— Та то ж тільки так кажеться, мосціпане гетьмане, бо вже моя Рузя ті столи так вишаровує, так вишкрібає, що хоч би й сама пані гетьманова своїми білими ручками об них обпиралася, то не бруднилася б, хай вона панує щасливо над усіма нами й над нікчемним Захарком Сабиленком, прошу пана мостивого — пана гетьмана Хмельницького…

Захарко поіржавів ще більше, перевівся вже й геть на ніщо.

— Що ж це ти так перепався, як циганський кінь, Захарку? І Суботова мені не відбудуєш. А я ще хотів сказати, щоб вал насипав не тільки довкола хутора, а й вкруг пасіки. Та вежі