Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

Так і потрапив у кабінет до Юрія Коцюбинського, де обурено заявив, що я галицький військовий, вертаюся з полону додому, а мене затримали з незрозумілих причин. Коцюбинський звелів виписати мені перепустку, і мене випустили з будинку».

Іван уже думав про те, щоб і справді вертатися додому і братися до господарки разом зі своїм уже одруженим на той час братом, раз справа української державності виглядає так безнадійно. Та в лютому несподівано прийшов лист від Вільгельма. Він писав, що Україні вдалося підписати у Брест-Литовську мирний договір, згідно з яким німецькі війська зобов’язались очистити Україну від більшовиків, визнали Україну суверенною державою, а Галичина мала стати окремим коронним краєм під Вільгельмовою владою. Вільгельм просив Івана ні в якому разі не їхати з Києва, а чекати подальших вказівок:

«Усе сьогодні є другорядним, першочерговою ж справою є Східна Галичина: не дозволити Україні відійти до Польщі! Се було би нещастя і для українців, і для монархії. Зараз потрібно всіма можливими способами працювати, щоби створити з українських частин — таких, як Східна Галичина і Буковина, — одну єдину провінцію „Україна“ у складі Австрії. Вірте мені, мій любий друже, се зараз є головним завданням, і робіть для сего все, що Ви зможете. Зараз повинна ціла українська нація підвестись як один — інакше з нами все скінчено! Я вірю, що українці та їхній провід повинні зробити сей крок разом і наполегливо вимагати у Відні, щоби ми залишилися при Австрії як провінція Україна та щоби шанована Галичина не належала до Польщі. Се з часом все одно станеться. Будь ласка, любий друже, відразу відповідайте мені, що Ви про це думаєте!

Я здоровий, пробуваю ще на позиції з моїми українцями, маю гарний настрій, тут панує спокій, дуже зимно. Вечорами ми завжди разом співаємо українські пісні й налаштовуємо себе на майбутню боротьбу. Я Вас ще раз дуже прошу про все мене повідомляти, бо мушу дуже чітко і все-все знати.

Залишаюся завжди Ваш вірний, старий друже, щирий і вдячний

Вільгельм Габсбурґ».

Уже у квітні Іван писав Вільгельмові з Києва:

«Любий Вільгельме, хто би міг подумати, що таке можливо? Після підписання „Хлібного миру“ німці досить швидко очистили Україну від більшовиків. Центральна Рада тріюмфально повернулася до Києва. Здавалося, небезпека вже позаду і позиції Центральної Ради тепер міцніші, ніж колись. Більшовиків прогнали. Але днями в Києві стався військовий переворот. Просто під час засідання Центральної Ради вдерлися німецькі солдати, наказали депутатам покинути залу і всіх вигнали.

Згодом у Купецькому саду пройшов селянський з’їзд, на який зібралося кілька тисяч делеґатів. Я пішов туди, щоби послухати, про що ж ідеться заколотникам. Спершу довго обговорювали тяжке становище на селі, і я зрозумів, що тут зібралися насамперед землевласники, в котрих Центральна Рада своїм універсалом забрала землю, віддавши її селянам. Тепер вони хочуть поставити при владі диктатора, котрий знову поверне їм землю. І справді, почали кричати, що врятувати Україну може лише гетьман. Хтось навчений заздалегідь крикнув: „Скоропадський“, — і всі підвелися, закричали, почали обніматись і вітати одне одного з проголошенням гетьманом Павла Скоропадського.

Новоспечений гетьман виголосив промову, а потім усі подалися до Софіївського собору, де відбулася святкова Служба Божа. Тоді надійшла звістка, що війська гетьмана захопили будинок Міністерства внутрішніх справ Центральної Ради, тобто колишнього ґенерал-ґубернаторства. Гетьман разом із кількома іншими організаторами перевороту сів в автомобіль, а зверху їм запакували перину і подушку. Такого кумедного видовища треба було ще пошукати, коли вони з тою периною тріюмфально їхали до влади. Приїхали на місце, і не минуло й кількох годин, як гетьман ліг у кімнаті на канапу і заснув на своїй подушці й перині. Уявляєте, любий друже, ваші жовніри проголосили Вас цісарем і йдуть на штурм урядових будівель, а Ви спите на м’якій перині! Сміх та й годі! Але тим часом тривало захоплення громадських будівель, і цілу ніч у будинку метушилися люди. Коли гетьман прокинувся наступного ранку о дев’ятій, то, на його здивування, все вже було готово: переворот завершено, а обов’язки розподілено між соратниками. Навіть стіл до сніданку вже накрили. Так почався перший день нової влади».

Незабаром Іванове ставлення до Скоропадського трохи пом’якшало: «Мушу визнати, любий Вільгельме, що в особистому спілкуванні гетьман лишає доволі приємне вражіння. Мені довелося познайомитися з ним. Я прийшов на авдієнцію до нього як делеґат від Національного хору. Ми хотіли об'їхати з концертами всі міста України, і я просив для цього два пульманівські вагони, які можна було би дочіпляти до будь-якого потяга, щоби хор міг рухатися куди треба.

До нього до палати ще тяжче добитися, як давніше до царя. Сторожа, детективи, охоронці, перепустки! Сам гетьман зі своєї палати боїться виходити. Так воно тепер на Україні.

Та все-таки гетьман прийняв нашу делеґацію дуже ввічливо і почав дружню розмову. Він є високий, ще стрункий, але вже цілковито лисий сорокап’ятирічний чоловік із проникливим поглядом сірих очей. Скаржився, що не має підтримки серед українців, а це не дивно,