Читати книгу - "Незвичайні пригоди бурсаків"

Самко розповів, що він бачив та чув з дерева. Сміялися Дося та Ясько, а сліпа Орина навіть не посміхнулася, вона тільки прислухалася в бік Григора, щоб уловити хоч самим чуттям, що з ним діється, що його турбує.

– А Петруня ще замкнутий у млині? – запитав раптово Григор.

– Там він ще й досі, – одповіла Орина. – Татко приходили, питали, що з ним робити, бо він грюкає в двері, а я сказала, щоб не відчиняли, поки ти не прийдеш.

– Чудесна річ! – зрадів Григор. – Хвала тобі, Орисю, за твій розум, – додав весело.

Зчервоніла Орина від його хвальних слів, і обличчя її стало таке гарне, що краса Досі немов погасла перед нею.

– Чудово, чудово! Це ж Петруня буде моїм входом до замку. Треба тільки додержати, його в млині, поки смеркне. А йому можна буде сказати, що млинаря не було дома, ходив, мовляв, прощатися із запроданими. Та що вже там казати, коли справа йде до вогню, – сказав Григор.

Він розказав, як саме надумав прокрастися до замку та що думає там зробити. Ужахнулася Орина, зблідла, навіть губи побіліли від жаху.

– Це ж ти підеш на смерть... – ледве чутно промовила тремтячим голосом.

– Може, на смерть, а може, на гаразд. А хоч би й так, то хіба не варто віддати життя, щоб дати побачити людям світ сонця?

– А чи багато таких, що віддадуть себе за других? – перепитала Орина. Запитала вже без суму, а навіть з погордою за того, кого вона любила ще тоді, коли мала очі, кого любить і тепер, бо не жде нічого від свого кохання.

– А може б я пішов на те? – запитав рішучо старий музика Ясько. – Мені однаково нема кого й чого лишати.

– І я такий, що з охотою! – обізвався Самко.

– Я теж! – промовив спросоння, підвівшись, Марко.

– А що ти теж? – запитав його Самко.

– Та оте, що й ти... – одповів Марко, не знаючи, про віщо навіть ішла розмова.

Усі засміялися.

– Ні, ні! Це марна втрата, – заперечив Григор. – Хто б з вас не пішов туди, то тільки б опинився в льоху, бо ви тепер уже залічені до ворогів. А в мене ще є надія, і я спробую обійти Бориса, як то кажуть, «обкрутити курячим зубом». Може, викручусь, а може, вскочу. А ви, коли маєте охоту подивитися смерті у вічі, то для того знайдеться незабаром і час, і місце.

Помовчавши трохи, Григор сказав Яськові, що він проведе Самка до того дуба, де він уже сидів сьогодні, щоб посидів ще та постежив.

– Дивися ж, брате, хоч би ти що побачив там у дворі, хоч би ти бачив, що мене там катують, убивають, то не ворушись, поки тобі не скаже коваль Ярема, що робити далі. Пам’ятай, брате, на що ми йдемо, і не схиби, не продай ненароком нашої справи. А потім Ясько й Марко підуть на допомогу ковалеві Яремі.

– Ми з Досею теж підемо до брами, – сказала сліпа.

– Тільки не наближайтеся, щоб не почули з двору. А увійдете у двір уже тоді, коли буде одчинена брама. Та ще скажете Яремі, щоб обережніше поводилися з вогнем біля льохів, бо там у комірчині є дуже багато гарматного пороху, – попередив Григор.

Коли надворі почало смеркати, всі, що були на Страшній леваді, пішли до млинаревого двору. Григор сказав млинареві, щоб той одчинив млина та випустив Петруню. Лаявся Петруня, що його ото замкнули. Сходив на леваду до альтанки, взяв кошика й рушника і пішов сердитий до замку, а за ним, крадучись, мов злодій, пішов і Григор. А трохи згодом туди ж попрямували й Самко з Яськом.

Самко знову сидів на верховині дуба і дивився на середину двору. Увечері двір здавався страшний своєю мовчазністю, нагадував велику пустку, бо ще не зовсім смеркло, на заході ще ясніла червона смуга, а в дворі, оточеному високими стінами, вже було напівтемно, чорні тіні від будинку й брами лягали на середину дворища. Тихо було в дворі, тільки іноді чутно з глибини чорного двору придушений регіт, наче то реготав дуже великий лісовий пугач, та скиглили десь хорти. А до того ще з-за лісу насувалася чорна хмара і захилила своїм краєм місяць, і в дворі навкруги робилося ще страшніше.

Раптом грюкнула хвіртка біля брами, і від її грюку пішла навкруги луна, наче з усіх боків двору зачинялися швидко одна за одною ще багато хвірток.

Микита саме забряжчав ключами біля брами, коли з’явився Борис.

– Де ти пропадав увесь час? – незадоволено запитав він.

– Там, де трохи справді не пропав. Ледве вискочив. А Василь Лобан та Олекса Петриченко так пішли холодну воду пити, – казав Микита.

– Потопилися в болоті?

– Еге ж. Нас у млинаревому дворі налякали оті ворожбити... Цур їм пек, страшні. Такої сили не бачив зроду-віку. Ну, ми тоді пішли навпростець болотами, коли ж, неподалік від Вовчка, вибіг з лісу циган Ярема,