Читати книгу - "Списоносці"

— Буду радий, якщо мені доручать таку почесну справу, — відповів я.

— Днями ви одержите конкретні завдання, бо тут незабаром відбудуться корінні зміни. Прошу вас серйозно взятися до роботи..

Покидаючи «Асторію», я був певен, що фон Мерінг якось зв'язаний з Шельмеці або його шефом. А в тому, що цей німець агент англійської розвідки, я не мав ніякого сумніву.

«Списоносці» не припиняли своєї діяльності. Тим часом до влади пробрався Салаші. Мене одразу ж викликали в друге відділення генерального штабу. Новий начальник генерал-майор Бако офіціально доручив мені очолити рух «Списоносців». Я радо взявся до цієї роботи, хоч, відверто кажучи, мені було трохи прикро, що начальником другого відділення призначили не мене. Я не відчував себе скривдженим, бо нова посада давала мені значну владу. Звичайно, робота була не легка, та я завжди любив виконувати важкі завдання. Тепер операції на фронті мене цікавили остільки, оскільки вони безпосередньо торкались роботи й планів організації. В своїй діяльності я спирався головним чином на молодих офіцерів генерального штабу.

З Титусом ми докладно обміркували становище. За моїми планами, Титус мав негайно виїхати з Будапешта і дочекатися на Заході розвалу угорського державного апарату. Та він і чути про це не хотів. Він рішуче заявив, що лишиться в Угорщині навіть у тому випадку, коли росіяни окупують усю країну. Титус вважав, що йому не загрожує небезпека, бо він мав зв'язки з опозиційною партією. Більше того, його вже встигли обрати членом її правління. Тут він і працюватиме після поразки.

Оперативні плани тилових груп ми розробили разом з ним, зберігаючи бригадну систему організації. Кожною бригадою керувала командна група з п'яти членів. За нашими планами, ці групи списоносців мали розпочати діяльність тільки після спеціального наказу. Отже, ми мали в сімох великих містах країни свої бази, на які в майбутньому покладали великі надії.

Люди фон Мерінга теж розвинули гарячкову діяльність. Після захоплення влади нілашистами німецький полковник скликав у свої апартаменти на нараду керівників організації спілки бійців Східного фронту і табору антибільшовицької молоді[22]. Він дав вказівки створити з добровольців терористичні загони і залишити їх після відступу в тилу радянських військ. Ці загони мали висаджувати в повітря тилові комунікації росіян і поширювати різні брехливі чутки.

Почалася організаційна робота. Я провів облік усіх членів терористичних організацій.

Шельмеці був дуже задоволений нашою роботою, але просив мене ні в якому разі не чіпати бригадних груп списоносців, оскільки вони в свій час матимуть інші завдання.

— На жаль, — сказав він сумно, — наступ радянських військ був таким блискавичним, що ми нічого не встигли зробити ні в Затиссі, ні між Тисою і Дунаєм. Треба виправити становище.

— Що ви маєте на увазі? — спитав я.

— А те, що туди необхідно заслати людей, по можливості місцевих, які знають тамтешні умови, і підтримувати з ними зв'язок.

— Це можна зробити хоч зараз, — сказав я. — В мене все підготовлено.

— Бачу, — зауважив він вдячно, — що керівництво організацією перебуває в добрих руках.

Росіяни наступали такими темпами, що сумніву не було: столицю доведеться незабаром здати.

— З вашого дозволу, пане, мені хотілося б знати: якщо почнеться евакуація, ви залишите Будапешт?

Шельмеці гірко всміхнувся:

— Навіть коли б я і хотів виїхати, не зможу. На жаль, мушу зостатись. Якщо поталанить і я виживу, то, мабуть, ви ще почуєте про мене.

— А я?

— Вам лишатись не можна. Ви воєнний злочинець…

— Бідолаха Шельмеці! Шкода, що він своєчасно не виїхав. Може, і зараз ще жив би. Але він був солдатом і загинув на посту. Як мені стало відомо, в 1947 році комуністична контррозвідка викрила всю його мережу, і Шельмеці було засуджено за антидержавну шпигунську діяльність до смертної кари. За деякими версіями, йому страту замінили на довічне ув'язнення, але я цьому не вірю.

Вероніка і надалі лишалась вірною мені. Я вимагав, щоб у час мого перебування за кордоном вона жила життям жінки солдата, який воює на фронті. Приїжджаючи іноді додому, щоб інформувати своє начальство, я весь вільний час проводив з нею. Я наказав стежити за Веронікою, але наслідки були заспокійливі: вона не зраджувала мене. Кохала дівчина мене чи просто боялась? Над цим я не роздумував. Нестатків Вероніка не відчувала, бо я був щедрим і не шкодував подарунків.

Нарешті, я остаточно повернувся на батьківщину. Та події розгортались так блискавично, а реорганізація нашої мережі забирала в мене стільки часу, що з Веронікою мені доводилось зустрічатися рідко, та й то на кілька хвилин. Вона не докоряла мені за це, не ремствувала і, мабуть, скорилась долі.

Коли ми в основному закінчили організаційну роботу, я міг присвятити більше часу Вероніці. Дівчину дуже турбувало майбутнє. Вона ненавиділа німців і завжди раділа, почувши з моїх уст якесь антифашистське висловлювання. Тоді Вероніка ставала веселою, в очах її відбивалась дитяча радість.

— Ох, Акоше, коли б ти знав, як мені приємно це слухати!

— А ти, дурненька, думала, що я люблю націстів?

— Я думала, що ти такий самий солдат, як і інші.

Я реготав, після чого вдавав з себе ображеного.

— Це мені боляче, моя люба! Хіба я поводжуся так, як інші офіцери?

Останніми днями, я помітив, Вероніка надзвичайно багато увага приділяла політиці. А втім, я не так висловився. Раніше вона політикою взагалі не цікавилась, і коли я, бувало, починав розмову на цю тему, моя коханка затуляла мені рота і просила:

— Облиш ці розмови. Політика — погана річ.

Взагалі мене не турбувало, що з Веронікою не можна обмірковувати політичні питання, бо в нас і без того вистачало тем для приємної розмови.

Одного листопадового вечора ми були дома разом.