Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

Він пам’ятав, що колись до лікування ходив до Бабиного Яру – але навіщо було туди ходити? І чому Харитон Якимович опинився тут саме сьогодні, в розпал літа, а не восени? І що тут робити восени, коли затягнуте низькими сірими хмарами небо плаче дрібоньким холодним дощиком?

При згадуванні таких прізвищ, як «Каракіс», «Мілецький», «Давидов», «Шелест» та інших, в очах Бугрима читався справжній відчай: було очевидно, що він щосили намагається пригадати, хто вони такі – але не може. При слові «Куренівка» в куточках запливлих салом оченят навернулися дві каламутні сльозинки, і Харитон Якимович впав у ступор.

А дарма! Бо Анатолій Федорович саме мучився запитанням: як саме колишній будівельник, а нині успішно вилікуваний параноїк опинився на сьогоднішньому урочистому заході? Не міг же він самостійно дістатися сюди через півміста, хтось же його привіз… Тоді хто? Й навіщо, якщо Харитон Якимович геть-чисто все позабув?

Як раптом…

– Анатолію Федоровичу, будь ласка, вертайтесь на мітинг! Ми далі самі впораємося, а ви ж архітектор… Отож вертайтеся, прошу.

Поруч із ними немов з-під землі вигулькнув підтягнутий, спортивної статури чоловічок з нічим особливим не прикметною зовнішністю. Хіба що, на відміну від усіх оточуючих, попри липневу спеку, він був одягнений у добротний сірий костюм-двійку, а не в літні брюки й футболку або ж теніску з коротким рукавом. Отож саме цей чоловічок легенько вхопив Ігнащенка під лікоть і підштовхнув назад до натовпу мітингувальників, додавши на прощання:

– Туди йдіть, Анатолію Федоровичу, там ваше місце. А з товаришем Бугримом ми самі тепер здатні впоратися, не переймайтесь. Товариш Бугрим на власні очі переконався, що пам’ятник в Бабиному Яру таки встановили, як і обіцяли людям. Отож нам час додому, а вам туди, туди вам!..

На ватяних ногах Ігнащенко повернувся туди, в гущину урочистого мітингу. До речі, як виявилося, він пропустив найважливіший момент – той самий, коли гігантське полотнище поповзло донизу, відкривши грандіозну скульптурну композицію роботи Лисенка, Сухенка й Вітрика. Ту саму, що віднині символізуватиме трагедію Бабиного Яру в тому світлі, в якому її хочуть бачити Партія та Уряд.

Та головне, що зрозумів Анатолій Федорович, – це те, що писати скарги в Москву на свавільні дії товариша Щербицького немає жодного сенсу. Бо якщо надумає поскаржитися – з ним може статися те саме, що і з заслуженим будівельником товаришем Бугримом. Адже їхня сьогоднішня зустріч не була випадковою, так? Звісно ж, що так!

Отож ніякої скарги до Москви не буде.

Планетарій, Київ, 11 вересня 1976 року

– Ярику!

– Чого тобі?

– Ярику, а чи знаєш ти, що Васі вже цілий місяць, як ніде нема?

– Я лише бачу, що він злісно не відвідує засідання нашого Клубу любителів фантастики. А Вася, між іншим, один з батьків-засновників КЛФ «Обрій»! Отож цінуйте, що на відміну від нього, хоч би я вас не кидаю.

– А тебе не дивує настільки раптове його зникнення? Не сповістити нікого – це, знаєш, на Васю зовсім не схоже.

– Ну-у-у, мало чого… Він же на останньому курсі університету навчається, а там, знаєш…

– Що я мушу знати?

– Раптом у нього переддипломна практика? Направили кудись, там роботи навалили, що й голови не підняти.

– Але ж наш Клуб збирається по суботах! А субота – це вихідний.

– Послухай-но, що ти мені мізки компостуєш? Знайдеться наш Вася. Не маленький вже, здається.

– Та річ у тім, що я сам спробував його відшукати.

– Тобто?

– Тобто з’їздив на фізичний факультет університету, пішов у деканат, запитую: мовляв, скажіть, в якій групі у вас числиться студент п’ятого курсу Василь «Батькович» Ярмошко – бо для мене він просто Вася, а як там його по батькові, я ніколи не цікавився. То методистка, яка в деканаті сиділа, на мене та-а-аку чорну пащеку роззявила, що я летів звідти, як на крилах!

– Це все, що ти можеш сказати?

– Ні, не все. Йду я собі й гадаю, що все це означає? Як раптом наздоганяє мене якась дівчина і каже, що Василя Ярмошка, мовляв, відрахували з університету. І не просто відрахували, а за політичними мотивами! Прикинь?

– Тобто? За якими це «політичними мотивами»?

– А за такими, що у нього в гуртожитку книги Бердника знайшли. А вони ж нібито і з бібліотек, і з книгарень нещодавно[175] зникли, причому скрізь і відразу. Як корова язиком злизала! Здогадуєшся, що то за «корова»?

– Здогадуюсь, звісно.

– Ну, і що ж будемо тепер робити?

– А-а-а… що, власне, ми можемо зробити?

– То Васю ж якось виручати треба!

– Вибач, але ж він сам взявся твори Бердника розбирати, ніхто йому насильно не нав’язував цієї теми.

– Ярику, ти що таке кажеш?

– Добре. Згадай всю низку Васиних доповідей, починаючи з найпершої, підготовленої три роки тому, – про митців і «часові петлі».

– Це та, в якій він ще Володимира Сосюру приплів до справи?

– Отож, що саме «приплів»! Казав же я йому: Васю, будь обережнішим із «Зоряним Корсаром» – якщо цю книжку Бердника вилучать з бібліотек, що тоді робити станеш?

– Ти-и-и?! Казав Ва-а-асі?

– Казав.

– Коли?

– А ще на етапі обрання теми – навіть не підготовки! Це між нами тет-а-тет було, ніхто з вас про моє попередження не знав. Але я попереджав. Чесно.

– А-а-а… ти звідки знав?

– Я не знав, я лише припускав.

– На якій підставі?

– Бердник сидів? Сидів… А у нас, як відомо, просто так не саджають. Отож я і припустив, що рано чи пізно…

– Я-а-ари-и-ику-у-у!

– Ну, чого ти витріщився на мене, як той баран на нові ворота, га?

– Та ти! Ти!

– Коротше кажучи, я попередив Васю, щоб він був обережнішим з творами Бердника? Попередив. Йому казали, що немає жодних підстав для приплітання в його доповідь Сосюри? Казали. Зауважували, що Савур-Могила не може бути місцем зберігання Чорної Грамоти, Чорного Папірусу… чи як там його Бердник назвав у феєрії своїй? Зауважували, сам чув, на власні вуха. І ти чув. І всі чули. Один лише Вася нікого слухати не бажав. Ну, отож і догрався.

– Ярику!

– Все, не бажаю більше слухати! Розшукувати Васю не раджу ні тобі, ані комусь із наших членів. І допомагати йому не раджу також: по-перше, він сам вплутався, куди не треба, а по-друге, ви йому не допоможете. Якщо за цього дурика взялася Контора Глибокого Буріння[176] – тоді все зрозуміло. Бо