Читати книгу - "Салимове Лігво"

— Я можу бути горе-священником — подеколи я так і думав — дещо спустошений, дещо цинічний, якраз останнім часом гноблений кризою… чого? віри? ідентичності?.. але я досі достатньо вірю в дивовижну, містичну, апофеотичну силу церкви, яка стоїть за мною, щоби трохи здригатись при думці, що ваше прохання можна було б прийняти легко. Церква є дечим більшим за просто колекцію ідеалів, як ті, молодші колеги, здається, вважають. Вона є дечим більшим за духовний бойскаутський загін. Церква — це Сила… і ні­хто не впроваджує Силу в рух легковажно.

Він суворо нахмурився на Метта:

— Ви розумієте це? Ваше розуміння є життєво важливим.

— Я розумію.

— Бачте, загальна концепція зла в католицькій церкві зазнала радикальних змін у цьому столітті. Ви знаєте, що до цього спричинилося?

— Я собі так уявляю, що це був Фройд?

— Дуже добре. Вмаршувавши у двадцяте століття, католицька церква почала призвичаюватися до нової концепції зла: зла з маленької «з». Із дияволом, який більше не червонороге страховисько зі шпичастим хвостом і роздвоєними копитами або змій, що повзе крізь сад — хоча це надзвичайно вдалий психологічно образ. Диявол, тобто в євангелії за Фройдом, має бути гігантською, композитною ідентичністю, спільним підсвідомим усіх нас.

— Звісно, концепція більш запаморочлива, ніж червонохвості хокала або демони з такими чутливими носами, що їх відганяє один добрячий пердіж пойнятого запертям церковника, — сказав Метт.

— Запаморочлива, авжеж. Але безособова. Безжальна. Недосяжна. Вигнання Фройдового диявола так само неможливе, як виконання угоди Шейлока вирізати фунт плоті, не проливши й краплі крові[250]. Католицька церква була змушена цілком переосмислити своє ставлення до зла — бомбардувальники над Камбоджею, війна в Ірландії і на Близькому Сході, копи-вбивці і бунти в гетто, і ще мільярд дрібнішого зла, яке обсідає світ щодня, наче навала москітів. Церква зараз у процесі скидання з себе старої знахарської шкури і переродження на соціально активний, соціально свідомий організм. Понадконфесійний дискусійний клуб для бідних. Причастя грає другу скрипку, порівняно з рухом за громадянські права і реновацією міського середовища. Церква в процесі вгрузання обома ногами в цей світ.

— Де немає ані відьом, ані інкубів, ані вампірів, — сказав Метт, — а тільки побиття батьками дітей, інцест і ґвалтування довкілля.

— Так.

Метт обережно запитав:

— Вам це ненависне, авжеж?

— Так, — тихо проказав Каллаген. — Я вважаю, що це виродження. Це спосіб католицької церкви сказати, що Бог живий, тільки він трохи в маразмі. Це і є моя відповідь. Що ви хочете, щоб я зробив?

Метт йому розповів.

Каллаген обдумав почуте і сказав:

— Ви усвідомлюєте, що це плювок у вічі всьому, що я вам щойно був казав?

— Навпаки, я думаю, це для вас шанс піддати вашу церкву — вашу церкву — випробуванню.

Каллаген набрав повні груди повітря:

— Дуже добре, я згоден. За однієї умови.

— Якої саме?

— Щоби всі ми, хто вирушатиме в цю маленьку експедицію, спершу завітали до тієї крамниці, якою керує містер Стрейкер. Щоб містер Міерз, як речник, усе це йому відверто висказав. Щоб у всіх нас була можливість побачити його реакцію. І зрештою, щоби й він теж мав можливість, можливість розсміятися нам в обличчя.

Метт нахмурився:

— Так він буде попередженим.

Каллаген похитав головою:

— Я вважаю, що попередження нічого йому не дасть, якщо ми всі троє — містер Міерз, доктор Коді і я — погоджуємося з тим, що мусимо, пропри все, довести справу до кінця.

— Гаразд, — сказав Метт. — Я згоден, залишилося отримати ухвали від Бена і Джиммі Коді.

— Чудово, — зітхнув Каллаген. — Вас образить, якщо я скажу, що сподіваюся, що все це існує лише у вашій голові? Що я сподіваюся, що той чоловік, Стрейкер, розсміється нам в обличчя і матиме на те порядні підстави?

— Ані найменшим чином.

— Я дуже на таке сподіваюся. Я зараз погодився на більше, ніж ви собі уявляєте. Це лякає мене.

— Мені теж лячно, — стиха сказав Метт.

  3

Але, йдучи назад до Святого Андрія, він зовсім не відчував страху. Він почувався збадьореним, оновленим. Уперше за кілька років він був тверезим і не прагнув випити.

Він увійшов до свого парафіяльного дому, підняв телефонну слухавку і набрав пансіон Єви Міллер.

— Алло? Місіс Міллер? Я можу поговорити з містером Міерзом?.. Його нема. Так, розумію… Ні, передавати нема чого. Я зателефоную завтра. Так, всього вам доброго.

Він поклав слухавку і підійшов до вікна.

Чи Міерз зараз просто п’є пиво в якомусь генделі при сільській дорозі, чи все, що розповів йому старий шкільний вчитель, таки може бути правдою?

Якщо так… якщо так…

Він не міг залишатись у хаті. Він вийшов на задній ґанок і, вдихаючи свіже, сталисте повітря жовтня, вдивлявся у ворушку темряву. Можливо, не за геть усім стоїть лише Фройд, зрештою. Можливо, значна частка цього пов’язана з винаходом електричного світла, яке вбиває тіні в людських головах з більшою ефективністю, ніж кілок серце вампіра — і з меншим розгардіяшем також.

Зло так само дієве, але тепер воно діє при різкому, бездушному флуоресцентному сяйві ліхтарів на парковках, при світлі неонових трубок і мільярдів стоватних електричних лампочок. Генерали планують стратегічні авіаудари під тверезим світлом перемінного струму, а далі все мчить само собою без гальм, як з гори дитяча машинка: «я виконував накази». І це таки правда, патентована правда. Всі ми солдати і просто виконуємо приписи, які містяться в наших обхідних листах. Але звідки надходять ті накази, зрештою? Проведіть мене до вашого очільника. Але де його офіс? Я просто виконував накази. Люди обрали мене. Але хто обирав цих людей?

Щось шелеснуло над головою, і Каллаген поглянув угору, здригнувшись зі свого бентежно-замареного стану. Якийсь птах? Кажан? Пропав. Неважливо.

Він услуховувався в місто і не чув нічого, крім скімлення телефонних дротів.

«У ніч, коли кудзу захоплює твої поля, ти спиш як мертвий».

Хто це написав, Діккі?[251]

Ні звуку; і жодного світла, окрім того флуоресцентного перед церквою, де Фред Астер так ніколи й не станцював, та кволого розжевріння і згасання попереджувального жовтого ліхтаря на перехресті Брок-стріт і Джойнтер-авеню. Не плакала жодна дитина.

«У ніч, коли кудзу захоплює твої поля, ти спиш як...»

Екзальтованість ущухла, як фальшиве відлуння пихи. Страх, немов ударом, вразив його серце. Не страх за власне життя або честь, або через те, що його доморядниця може здогадатися про його пияцтво. Це був страх, якого він ніколи уявити собі не міг, навіть за стражденних часів свого юнацького дозрівання.

Страх, який його запопав, був страхом за його безсмертну душу.

Частина третя. Знелюднене місто

Я чув чийсь голос з глибини:

Приходь до мене, бейбі, у мої безкінечні сни.

Стара рок-н-ролова пісня

Й мандрівники тепер крізь ту долину

В освітлених червоним вікнах бачать

Гігантські постаті, що фантастично плинуть

Під музику якусь незграйну наче;

Тим часом, крізь бліді стрілчасті двері

Жахливо бурною рікою

Вічно виринає тлум химерний

І регоче — але більш без усмішки жодної[252].

Едґар Аллан По. Примарний замок

Кажу ж тобі, що все місто