Читати книгу - "Салимове Лігво"

Боб Ділан

Розділ чотирнадцятий. Лігво (ІV)

  1

З «Календаря старого фермера»:

Захід сонця в неділю, 5 жовтня 1975 року, о 7:02 вечора; схід сонця у понеділок, 6 жовтня 1975 року, о 6:49 ранку. Період темряви над Єрусалимовим Лігвом під час конкретно цього оберту Землі, за тринадцять днів після весняного рівнодення, тривав одинадцять годин і сорок сім хвилин. Місяць був молодик. Щоденний вірш у «Старому фермері» цього дня був таким: «Менше сонця видано — сливе увесь врожай зібрано».

Від Портлендської метеостанції:

Найвища температура в період темряви була 62°, зафіксована о 7:05 вечора. Найнижча температура була 47°, зафіксована о 4:06 ранку[254]. Розсіяна хмарність, опадів нуль. Вітри північно-західні від п’яти до десяти миль на годину.

З реєстраційного журналу поліції Камберлендського округу:

Нічого.

  2

Ніхто не оголосив на ранок 6 жовтня Єрусалимове Лігво померлим; ніхто не розумів, що воно мертве. Як і людські тіла попередніх днів, воно виказувало всі подобизни життя.

Руті Кроккет, яка весь вікенд пролежала в ліжку блідою і хворою, сконала вранці у понеділок. Це зникнення пройшло непоміченим. Її мати, накрившись парусиновим брезентом, лежала в погребі, за полицями зі своєю консервацією, а Ларрі Кроккет, який прокинувся вже дуже пізно, просто подумав, що його дочка сама зібралася й пішла до школи. Він вирішив не ходити в офіс цього дня. Він почувався слабким і вимотаним та бездумним. Грип чи щось таке. Світло різало йому очі. Він встав і опустив жалюзі, коротко скрикнувши, коли сонячний промінь упав йому прямо на руку. Якось, коли йому покращає, треба буде замінити шибку в цьому вікні. Дефектне віконне скло — це не жарт. Отак можеш повертатись додому в сонячний день і побачити, як твій будинок швидко-прудко догорає, а ті страхові п’явки в головній конторі назвуть це спонтанним загорянням і не сплатять. Він зробить це, щойно йому покращає. Ларрі подумав про горнятко кави й відчув у шлунку нудоту. Він побіжно подивувався, де це його дружина, та потім ця тема вислизнула йому з голови. Він повернувся до ліжка, намацуючи пальцем у себе зразу під підборіддям дивний поріз від гоління, натягнув ковдру на бліду щоку і знову заснув.

Тим часом його дочка вже спала в емальованій темряві викинутого холодильника впритул із Дадом Роджерсом — у нічному світі її нового існування вона прийняла його залицяння серед нагорнутих курганів сміття вельми прихильно.

Лоретта Старчер, міська бібліотекарка, також зникла, хоча нікому в її безконтактному житті старої діви було це зауважити. Вона тепер перебувала на темному і затхлому третьому поверсі публічної бібліотеки Єрусалимового Лігва. Цей третій поверх завжди тримали замкненим (єдиний ключ був у неї, вона завжди носила його на ланцюжку в себе на шиї), за винятком тих випадків, коли якомусь особ­ливому прохачу вдавалося переконати її, що він достатньо сильний, достатньо інтелігентний і достатньо моральний, щоб отримати особливу видачу. Зараз вона покоїлася там сама, свого роду перше видання, таке ж неторкнуте, як колись, коли вперше з’явилося у цей світ. Її обкладинку, так би мовити, ніколи навіть не було розпечатано.

Зникнення Вірджила Ретбана також пройшло непоміченим. Френклін Боддін прокинувся в їхній халупі о дев’ятій, неуважно відзначив, що тапчан Вірджа вільний, нічого про це не подумав і почав вилазити з постелі, подивитися, чи нема пива. І повалився назад — ноги геть гумові, голова обертом.

«Йсусе, — подумав він, знову спливаючи в сон. — Чим то ми доганялися вчора? Стерном?»[255]

А під хатиною, у прохолоді опалого за двадцять сезонів листя і серед галактики іржавих пивних бляшанок, закиданих сюди крізь зяючі дошки підлоги в передній кімнаті, лежав, чекаючи ночі, Вірджил. У темній глині його мозку, мабуть, були видіння рідини більш жагучої, ніж найкраще шотландське віскі, більш упійної, ніж найкраще вино.

Єва Міллер зауважила відсутність Пронози Крейґа на сніданку, але вона мало думала про це. Надто заклопотана вона була, керуючи потоком до пічки й від пічки, поки її пансіонери нашвидкуруч партолили свої сніданки, а потім чвалали геть, подивитися в очі черговому робочому тижню. Потім вона була надто заклопотана наведенням ладу і миттям тарілок того клятого Ґровера Верілла й нікчемного Мікі Сильвестера, які обидва роками вперто ігнорували приліплене над раковиною оголошення «Будь ласка, помийте свій посуд».

Але коли знову у день уповзла тиша і несамовите здуття сніданкових трудів спало до мірної рутини повсякденних справ, вона знову заскучала за ним. Понеділок був днем забирання сміття на Залізничній вулиці, і Проноза завжди виносив великі зелені мішки з покиддю до бровки, щоби звідти Роял Сноу закидав їх до свого старого, ветхого ваговоза «Інтернешенел Гарвестер»[256]. Сьогодні зелені мішки досі залишалися на сходах заднього ґанку.

Вона пішла до його кімнати і стиха постукала.

— Еде?

Відповіді не було. Якогось іншого дня вона б припустила, що він перепив, і просто виставила мішки сама, трішки дужче звичайного підібгавши губи. Але цього ранку тонка ниточка якогось занепокоєння прошила її, тож вона повернула дверну ручку і зазирнула:

— Еде, — стиха погукала вона.

Кімната була порожня. Вікно над узголів’ям ліжка було відчинене, незграйно лопотали фіранки, пурхаючи досередини й надвір за примхами легкого вітерцю. Постіль була зім’ята і Єва бездумно почала її заправляти, руки самі робили свою роботу. Коли підступала до другого боку ліжка, її правий лофер на чомусь хруснув. Вона опустила очі й побачила на підлозі розтрощене дзеркало в роговій оправі. Вона підняла його і вертіла в руках, хмурячись. Це було дзеркало матері Пронози, і якось він був відхилив пропозицію скупника антикваріату, який давав за нього десять доларів. А це ж було вже після того, як Проноза почив пити.

Єва, взявши з комірчини у коридорі совок, замітала на нього скло повільними, задумливими рухами. Вона подумала, що спати учора ввечері Проноза пішов тверезим і після дев’ятої не було місця, де він міг би купити пива, хіба що під’їхати якоюсь попутною машиною до Делла або в Камберленд.

Вона висипала осколки розбитого дзеркала до сміттєвого кошика Пронози, побачивши на коротку секунду промельки своїх відображень. Вона зазирнула до сміттєвого кошика, але жодної порожньої пляшки там не знайшла. Та й взагалі, потайне пиття було не в стилі Еда Крейґа.

«Гаразд. Він з’явиться».

Проте, спустившись униз, не позбулася неспокою. Не дозволяючи сама собі це свідомо визнати, вона розуміла, що її почуття до Пронози дещо глибші за дружню увагу.

— Мем?

Вона здригнулася зі своїх думок і роздивлялася незнайомця в її кухні. Незнайомець був малим хлопчаком, акуратно одягненим у вельветові штани і чисту блакитну футболку.

«Вираз лиця такий, наче він з велосипеда впав».

Обличчя його здавалося знайомим, але Єва не могла точно пригадати, чий він. З якоїсь з отих нових родин там, на Джойнтер-авеню, радше за все.

— Містер Бен Міерз тут живе?

Єва вже майже спитала, чому він не в школі, та потім облишила це. Обличчя в нього було дуже серйозним, навіть суворим. Під очима були сині западини.

— Він спить.

— Можна мені почекати?

Гомер Мак-Казлін прямо з поховального салону Ґріна поїхав на Брок-стріт, додому до Нортонів. Була вже одинадцята година, коли він