Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"

— Що за маячня? Ми ж не дикуни? У нас була наука, техніка, мистецтво.

«Розум лише інструмент. І не є ознакою розумності. Лише результат його використання. Люди направили свій розум на взаємне знищення, яке впевнено наближали з кожним витком планети навколо зірки. І ми лише трохи прискорили цей процес, не дозволяючи даремно зникнути безцінному ресурсу. Все одно, що зібрати врожай на чужому полі, перш ніж господар спалить його»

— Може, вам ще за це дякую сказати?

«Не потрібно. Нам достатньо крові. Чи це був сарказм?»

— До речі, навіщо вам наша кров?

«Це не пояснити двома словами… Ти знаєш, що таке гідропоніка?»

— В загальних рисах.

«Кров людей — найкраще живильне середовище для зростання личинок. На орбіті, ясла. І ваша кров дозволить з'явитися у Всесвіті ще кільком тисячам розумних»

— З глузду з'їхати…

«Саме це і сталося з вашим видом»

— Все. Досить. Бо я за себе не ручаюся. Натисну на спуск і начхати на Систему. Ім'я зрадника! Швидко!

«Ти обіцяєш, що залишиш мене в живих?»

— Так.

«Це людина, яку ви кличете Сидір»

— Загалом не складно було здогадатися… — хитнув я головою. — Гаразд. Угода є угода. Тобі потрібна якась допомога? А то склеїш ласти від крововтрати, а мені квест не зарахують.

«Я вколов усі необхідні препарати, щоби протриматися до прибуття допомоги. До речі, вона вже в дорозі. До приземлення першої групи залишилося трохи більше двадцяти хвилин. Якщо не хочете зіткнутися з готовими до бою шістьма зірками карателів — покваптесь. І у мене немає ласт...»

— Нема, то й нема…

Я відійшов убік і не стримуючись штовхнув останки знищеного андроїда.

«Отримано 400 пунктів досвіду. Отримано 4 золоті кредити. Отримано батарею до ІШВ. Зарядів 150/300»

— Лео, ти хто? — Возген стояв за кілька кроків від мене, явно не наважуючись підійти ближче.

— В сенсі?

— Той хлопчина, якого я знав багато років, не міг знищити чотирьох андроїдів та офіцера Хантерів. До того ж, я не чув пострілів, проте бачив характерні спалахи плазми. Тільки не кажи, що ти це бластер Ха-Ксіна і з нього поклав усіх. Все одно не повірю.

— Це так важливо? Саме зараз?

Возген потер підборіддя, озирнувся на басейн, з якого за допомогою вцілілих бійців квапливо вибиралися бранці.

— Мабуть ти правий. Але, дай відповідь хоча б на одне запитання.

— Запитуй.

— Ти маєш якесь відношення до Науково-випробувального центру «Відродження»?

— Вперше чую. А що?

— Та ні, нічого. Просто свого часу вперто ходили чутки, що там розробляється якась надсекретна зброя. Здатна, чи то знищувати кораблі Хантерів прямо на орбіті, чи робити з людей суперменів. Але ніхто навіть на рівні регіональних координаторів про цей центр нічого конкретно не знав. А потім, коли Опір пішов у підпілля, і самі чутки припинилися. От я й подумав, може, ти звідти?

Гарне питання. Мені б самому хотілося дізнатися, звідки всі мої вміння та здібності. Розповісти правду? А яку? Про невідомого, котрого бачив чи то наяву, чи то в маренні? А головне, тим самим назавжди перекреслити свою свободу? Жоден військовий не пройде повз безхозну зброю. А я зараз саме таким і є. Пікнути не встигну, як Возген призначить мене у свій загін, приведе до присяги і таке інше. Вибачте, на фіг треба. Я хочу тільки одного — перебратися кудись, де можна спокійно жити. Не в злиднях і з коханою дівчиною. Отже, вибач, але правду залишу собі.

— Яким, кажеш, був рівень таємності? — дивлюсь на Возгена трохи примруживши очі.

— Найвищий. Шість нулів.

— І ти все ще чекаєш від мене відповіді? — Тепер роблю кам'яне обличчя.

Возген якийсь час мовчить, потім киває.

— Я тебе почув, Леоне. Дякую. Значить, є надія?

— Давні казали, що надія вмирає останньою. Краще поквап усіх. Ка-Гор сказав, що сюди летить шість зірок карателів. І до їхнього прибуття залишилося зовсім небагато.

— Ти… розмовляв із лейтенантом? Він живий? — Координатор смикнув з плеча автомат. — Чому ти не добив цю мерзоту?!

— Возген, вибач, — притримав я чоловіка. Довелося навіть напружитись. — Так потрібно. Тобі ж скажу одне: менше знаєш, міцніше спиш. І годі про це. Веди людей до підземного складу. Не забудь, пароль «Горобчик». Потім, повертайся в харчевню і чекай на мене там. Мені, як і раніше, потрібні хороші документи. Ти обіцяв допомогти. Та й поговорити нам є про що? Як думаєш?

— Я пам'ятаю, Лео… Добре… — обличчя чоловіка буквально сяяло від емоцій, які він ледве стримував. Немов безнадійно хворий, якому повідомили, що з'явився шанс на одужання, але лікування буде довгим та болючим. Начебто, новина хороша, але… — Я чекатиму на тебе. Як тільки впораюся…

Він раптом скинув руку у військовому привітанні, завмер на кілька секунд, потім чітко розвернувся і побіг до басейну, який залишали останні заручники.