Читати книгу - "Спостерігаючи за англійцями"

стали менш офіційними і явними, але було б безглуздо стверджувати, що тепер за одягом годі визначити класову приналежність. Без сумніву, зараз це складніше, але маємо вдосталь підказок! Все просто, коли нарешті починаєш розуміти, наскільки по-різному уявляють собі категорію прекрасного верхи та низи суспільства. А різні уявлення про неохайність ще більше прояснюють ситуацію!

В особливо каверзних та межових випадках, коли класові відмінності у вбранні не «зчитуються» з першого погляду, щоб визначити соціальне становище англійки, доведеться зосередитися на навколоодіжних аспектах, до прикладу: як хто ходить на закупи і хто як говорить про одяг. Радісно і охоче визнають, що купили одяг в секонд-хенді, виключно англійки з вищих за середній класів. Серед підлітків та молоді правила, щоправда, дотримуються не так строго, адже полювання на модні речі за копійчану ціну вже стало крутим хобі — його популяризують глянцеві журнали і супермоделі, що походять з робочого класу. Тільки пані з верхівки та з низів суспільства зізнаються, що купують одяг у «Oxfam», «Cancer Research», «Sue Ryder» чи «Age Concern shops»[71], а розповідати про це в деталях здатні лише жінки з вищих класів. Пані з верхівки середнього класу радісно кружляє і демонструє всі приваби спіднички, купленої на секонді, при тому в передчутті, що ви похвалите її винахідливість, ощадливість, чарівливу неординарність, богемність та відсутність снобізму, коли тріумфально оголосить, що купила її «всього за чотири п’ятдесят у “Оксфамі”!»

Буває й так, що у пані насправді сутужно з грошима, та вона добре знає, що питання класу ніяким боком не стосується фінансів, тож вона не соромиться визнати скруту. Однак, здебільшого пані з вищих кіл, які цілком можуть собі дозволити придбати новий одяг, купують його у благодійних магазинах та на секонд-хендах з принципу (не зовсім, правда, ясно, що це за принцип). А тоді вихваляються покупками. Та маймо крихту співчуття: так жінки можуть одним махом оминути два правила — скромності та табу на розмови про гроші. І як тут не шаленіти у процесі, еге ж? Захват від секонд-хенду не зрозуміти жінкам з нижчих щаблів соціальної та фінансової драбини — вони скуповуються у благочинних магазинах з насущної потреби і не відчувають при цьому ані гонору, ані соціальної втіхи, навіть навпаки — багато хто вважає це принизливим. На диво, гордо зізнаючись у покупках на секонді, пані з верхівки середнього класу, які дбають про статус, неохоче визнають, що купують одяг у великих мережевих магазинах на кшталт «Marks&Spencer» (за винятком хіба що спіднього, базових чоловічих футболок та джемперів), «British Home Stores» та «Littlewoods» (у жодному з них не можна купувати навіть трусів!). Якщо ж вони таки купують у «Marks&Spencer» щось суттєвіше, як-от жакет, то зазвичай не стрибають на радощах і не тішаться, що гарно зекономили. Подрузі, яка висловить захоплення обновкою і поцікавиться, де таку можна купити, вони відповідають приблизно так: «Не повіриш, у M&S!» І це обов’язково має бути сказано високим, здивованим голосом, так ніби вони й самі не вірять. Подруга відповідає таким же вкрай зачудованим тоном: «Та ти що! Справді!?» (У їхніх дочок підліткового віку може відбутися розмова за схожим сценарієм, але про ще дешевші мережеві підліткові магазини, наприклад, «New Look» та «Claire’s Accessories».)

Чоловічі класові правила

Як би там не було, але зазвичай соціальне становище англійки можна вичислити за сукнею, а от з чоловіками шпигун за класами матиме більше клопотів. Вбрання дорослих чоловіків, особливо ділове, геть не таке різноманітне, як жіноче, а це означає, що в чоловіків значно менший вибір. Відповідно, в них менше шансів заявити — свідомо чи несвідомо — про соціальне становище за допомогою одягу. Стара система «синіх» та «білих комірців» вже ненадійна. Занепад виробничої галузі і встановлення буденного дрес-коду у сучасних компаніях спричинилися до того, що костюм per se вже не служить для розрізнення робочого класу від низів середнього класу. Юнак, що йде на роботу в джинсах і футболці, преспокійно може бути будівельником і так само — директором прогресивної ІТ-компанії. Спецодяг більш помічний, але також не є стовідсотковою гарантією. Певно, що уніформа продавця та водія автобуса служить індикатором робочого класу, а от спецодяг бармена чи офіціанта — вже ні, адже студенти із середнього класу часто підпрацьовують в барах та ресторанах. Зазвичай, професія — це не зовсім надійний індикатор соціального класу. Особливо це стосується «білих комірців»: бухгалтери, лікарі, правники, бізнесмени, вчителі та агенти з продажу нерухомості можуть бути вихідцями з якого-будь соціального прошарку. Отож, визначивши професію піддослідного за одягом, ви можете ні на йоту не наблизитись до визначення класу.

Хоч сучасний діловий дрес-код певних професій доволі поблажливий, критична маса «білих комірців» все ще ходить на роботу в костюмі. І, на перший погляд, всі ці «окостюмлені» чоловіки в ранкових електричках виглядають більш-менш однаково. Власне, вони і на другий погляд — і навіть на третій — виглядають однаковісінько. Якби я була експерткою з чоловічого вбрання і могла відрізнити костюм «Armani» від костюму «Marks&Spencer», не вивертаючи комірець бідолахи у пошуках ярличка, то це б, щонайбільше, допомогло мені визначити його фінансове становище, а не класову приналежність. В Англії клас не залежить ні від статків, ні від професії. Я знаю, що забезпечений англієць з вищого кола охочіше обере костюм із кравецької майстерні на Джермін Стріт, а не «Armani». Панок-банкрот, до речі, піде по такий же костюм ручної роботи у крамничку вживаного одягу, а не купить новий у мережевому магазині середньої руки. Та всі ці знання не особливо помічні, адже на око всі костюми однакові.

Прикраси та аксесуари — кращі орієнтири. Тут розмір має значення. Великі, масивні, показні годинники у металевому корпусі, особливо у золотому, — явна ознака нижчого класу, хай навіть це буде запаморочливо дорогий «Rolex» (це ще може бути один з тих годинників «знайомтесь, Бонд, Джеймс Бонд», які показують годину в шістьох країнах, працюють на дні моря і витримують маленьку ядерну атаку). Пани з вищих класів обирають стриманіші годинники, з доволі простими шкіряними ремінцями. Той самий принцип поширюється і на запонки: великі, помітні, крикливі запонки — це нижчий клас, а маленькі, прості, ненав’язливі — це вищий клас. І знову-таки нагадую, — ціна тут не має жодного значення.

Наявність будь-яких перснів, окрім простої обручки, сигналізує про те, що чоловік, вочевидь, належить максимум до серединки середнього класу. Деякі пани з верхівки середнього класу та вищих ешелонів носять на мізинці лівої руки перстень-печатку з вигравіюваним фамільним гербом. Одначе, часто таку прикрасу полюбляють і претензійні середнячки, тож індикатор з печатки такий собі. Якщо перстень-печатка не на мізинці і на ньому замість герба вигравіювані ініціали — це надійна ознака низів середнього класу. Краватка — ще надійніший показник. Крикливі краватки їдких кольорів із візерунком вирвиоко