Читати книгу - "Я віддав би життя за тебе (збірка)"

…Я здогадався з твого останнього зауваження, що триває якась фальшива гра. Всю ніч мене це турбувало, і сьогодні, коли я прийшов на роботу раніше, ніж зазвичай, твоя секретарка вручила мені листа, який, з її слів, помилково потрапив у твою картотеку. До цього листа пришпилено твою відповідь, і я навіть не виправдовуюся, що прочитав її «випадково».

На час, коли ти читатимеш мою записку, я вже буду в літаку. Касир виплатив мені належні зароблені гроші. На прощання хочу запевнити, що я намагався бути хорошим сином і діяти, як джентльмен, наскільки розумію, що означає це слово.

За кілька тижнів Лоусон побачив у газеті статтю про шлюб Джорджа («Церемонія відбулася в Елктоні, що в штаті Мериленд[258]; наречена — шістнадцятилітня міс Елсі Джонсон») і усвідомив, що в плутанині добрих намірів врятовано бозна-яку фігуру — оту Елсі, але пожертвувано його сина.

Лоусон так і не зміг збагнути, як він сам міг би діяти інакше, але згодом, бувало, робив зауваження про сучасних молодих жінок та їхню натуру. Ось його найм’якший коментар: «Це лише мисливці, настільки відчайдушні, що кладуть у пастку приманку — потрощені й посічені частини самих себе». Ба навіть уточняв свій вислів: «Власне, це не вони відважні, а сама природа».

Були й інші вислови, про які він сам казав, що їх неможливо викласти письмово. Зокрема, вони шокували б Вордмана Еванза.

Любов — це біль

У 1939-му й 1940 роках Фіцджеральд більшість свого часу писав твори не на замовлення й працював над сценаріями інших письменників. Тоді він і створив свій сценарій. Копія тексту зберігається в бібліотеці Принстонського університету.

«Любов — це біль» у певному сенсі можна вважати поверненням до часу й тематики роману «По цей бік раю». У цьому сценарії відобразилися дні Принстона та всього світу під час Першої світової війни. Минуло багато років, відколи Фіцджеральд, закінчивши науку в коледжі, так і не повоював у «війні задля кінця всіх воєн», а на час написання сценарію замість неї почалася значно реальніша Друга світова війна. Не дивно, що подумки автор мав би повернутися до своїх останніх днів у Принстоні, зважаючи на те, що його перебування там закінчилось у студентському містечку, яке 1917 року стало навчальним табором офіцерів.

У цьому сценарії не уточнено, яка саме війна триває і в якій іноземній країні діє секретний агент. Тематично «Любов — це біль» — це ремінісценція дивовижної п’єси Ернеста Гемінґвея про громадянську війну в Іспанії «П’ята колона» (1937) та нібито «легкодухих» воєнних фільмів 1938–1940 років. Автори цих творів воліли не називати ворогами Німеччину та Гітлера й зосереджувалися на мелодраматичних сюжетах про кохання (згадати хоча б Кларка Ґейбла та Геді Ламарр у «Товариші X» (1940) або «На південь від кордону» (1939), у якому Джин Отрі намагається врятувати Мексику від «чужоземних шпигунів» і під час фієсти закохується в місцеву красуню). «Любов — це біль» — це те, що міг би сфільмувати Альфред Гічкок, якби відкинути університетські мотиви. Діалог, пов’язаний із грою в карти, інтригує і — таке часто буває, коли читаєш Фіцджеральдові сценарії, — викликає бажання, щоб автор розвинув його в оповідання.

Дуже гарна вісімнадцятирічна дівчина, Енн Доз, повертається з Європи. Це одна з останніх подорожніх, що вибираються з району воєнних дій. На пристані дівчину зустрічають два юнаки. У них труднощі з розміщенням Енн Доз, бо її немає в списку пасажирів. А все тому, що її багатий дід ненавидить образ шикарної дівчини. Хай-но тільки Енн тричі згадають у газетах, перш ніж їй стукне двадцять, — нічого від нього не дістане.

Чи вона наближалася до фронту?

Ні. Але вона розмовляла з кількома тими, що наближалися, і, звичайно ж, буде рада повернутися.

У мить, коли вони втрьох виходять із митниці, щоб поїхати до маєтку її діда під Принстоном, ми зауважуємо, що за нею йде назирці якийсь чоловік. Енн не втекла з району воєнних дій. Це їй тільки здається.

Том, спостережливіший із двох юнаків, помічає чоловіка, каже про це, але Енн тільки сміється, а Дік закидає приятелеві, що йому привиджується. Том визнає, що, мабуть, помилився.

Супутники Енн залишають її в діда й повертаються назад. Дік теж угледів переслідувача. Приятелі удвох пускаються в погоню, наздоганяють його й затримують. Однак затриманий, напрочуд привабливий чоловік, показує картку члена Американської секретної служби й запевняє їх, що він переслідував Енн Доз із обґрунтованої причини, яку не можна відкрити.

Приголомшені юнаки відпускають його.

Наступного ранку вони, під’їхавши до житла Енн, змушують її зізнатися в причетності до чогось лихого. Спершу Енн вважає це жартом, а тоді сердиться на таку причепливість і ура-патріотизм, проганяє їх і йде до своєї кімнати. Після сварки дівчина переповнена нервовою енергією і чуттям образи за несправедливість. Енн береться до того, що їй було ліньки робити вчора, — розпаковувати свою дорожню скриню. І на самому дні знаходить незвичайну шкіряну сумку, в якій лежить сорокап’ятифунтовий артилерійський снаряд калібру 156 міліметрів.

Дівчину охоплює переляк. За мить проймає бажання жбурнути одежу на снаряд і зачинити скриню. А тоді Енн спадає на думку пов’язати цю знахідку з учорашнім переслідувачем. Якщо це співробітник секретної служби, то поліція вже підозрює Енн Доз і тій загрожує дуже небажаний розголос.

Спантеличена, вона вагається. Тут я хочу наголосити, що цю роль має грати молоденька дівчина (можливо, на зразок Бренди Джойс[259]) на межі зрілості, з тих, хто ставить вечірки понад усе. Цілком зріла дівчина — скажімо, дев’ятнадцятирічна — не вагатиметься над тим, чи варто звернутися до поліції.

Надумавшись прийти до діда, Енн питає, — не признавшись, у чому річ, — як би він повівся в такому становищі. Дід, нічого не підозрюючи, відповідає, що, звичайно, треба бути на боці закону. Тоді Енн пробує додзвонитися до поліції. Але лінія мертва.

Дівчина спускається сходами, виходить надвір і на веранді натрапляє на електрика, а той каже, що прийшов полагодити телефон. Ми впізнаємо, на відміну