Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

…По горах та озерах в старовинні часи

Літав білий дракон й палив він ліси

Де дихне він вогнем - там залишить пустир

Де змахне він крилом - там впаде багатир…

Наступної миті мені дістався ляпас. Я зробив швидкий вдих, заревів від болю, й розлючено подивився на того хто мене збудив. 

Це був Родосвіт, але наразі він виглядав так, наче привида побачив.

- Якщо нападатимеш, я тобі срібного списа у серце затовкчу, - попередив він і звучав цілком серйозно.

- Якщо ще мене так битимеш, то я може й нападу! Що сталося? Я знову заснув?

- В тебе зараз страшні червоні очі, як тієї ночі, коли ви з вороном чаклували. 

Я мимоволі торкнувся повік. А потім, повинуючись внутрішньому позову, підняв обидві руки у повітря, зачерпнув його і дав йому наказ спалахнути, відчуваючи той самий вогонь, який дав мені Дух Лісу. 

Повітря зайнялося, запалало на кінчиках пальців, і я перевів погляд на брата.

- Треба щось запалити, я довго так не протримаюся.

Брат вилаявся, але миттю виліз назовні. Повернувся дуже швидко, тягнучи за собою кілька товстезних гілок.

Він швидко зклав з них невеличке кострище і кивнув мені. Вчасно, бо в мене вже очі на лоби вилазили, поки я намагався зконцентруватися на тому, щоб не впустити багаття з рук.

- Нумо, давай!

З полегшенням я змахнув руками і скинув вогонь на гілки, що одразу ж затріщали у полум’ї. Пам’ятаючи, що саме зробив ворон тієї ночі, я теж прихопив снігу і розсипав його по багаттю - одразу ж в барлозі потеплішало, наче я заліз у гаряче джерело. 

Родосвіт вилаявся, але взяв себе у руки і посунувся ближче до вогню. 

- Чорти забирай, тебе, Бісе! 

Я не зрозумів, чи то була лайка, чи схвалення, натомість запитав:

- А що, очі…вони вже нормальні?

- Звичайнісінькі, - підтвердив Родосвіт охоче і наче остаточно ожив. Він хазяйновито порався по торбинах, дістаючи різний крам і розкладаючи навколо себе.

- Як ми тепер не збираємося замерзати, то можна й поїсти, і поспати. Але по черзі. Не хочу, щоб замість сну ми згоріли, чи задихнулися. 

Мені видали шмат в’яленого м’яса, який я трошки підігрів на вогні, а у горнятку ми розтопили сніг і випили по кружці гарячого кропу. Після вечері брат звелів мені лягати спати. Я не став сперечатися, виснажений через використання магії і змучений погодою. І тієї ночі мені нічого не снилося.

Родосвіт розбудив мене кілька тіней потому і настав мій час чергувати. Поки брат відпочивав, я все розглядав власні пальці, дивуючись як я це зміг призвати вогонь сам, без ворона. І ще ці очі. Чого вони червоніють? Може я обертаюся на когось страшного? З такими нелегкими думками я просидів до самого ранку. Завія вщухла тільки коли бліде сонце вже видряпалося на сіре небо і освітило ліс навколо. Я ризикнув і виглянув з нашого барлігу. Все навколо було занесено снігом, що сягав мені майже по пояс.

- Добре, що ми знайшли місце до того, як сніг знищив сліди, - відзначив брат, коли ми видерлися з яру знову до скель. Він роздивлявся і нахмурився, щойно подивився у бік, з якого ми прийшли. 

- Дим здиймається темний. Здається, вночі щось палало у Нагірянці.

- Темний дим?

- Такий з священого вогню буває. Тож Раматр зробив свій крок, гхм.

Він замовк і повернувся до скелі. Але я бачив, як він з силою стис бліді губи і зморшку, що прорізала його чоло навпіл.

- Ми маємо йти далі. Давай-но, Бестуже, вхід має бути десь тут. не крізь скалу ж вони пройшли. Дивись краще!

- Вчора, вчора ти сказав, що гмури не вміють так зачаровувати. А хто вміє?

Родосвіт замислився:

- Чесно кажучи, не знаю. Ворожбити, можливо. Але якби цей прохід зробили вони - Брамар мене попередив би. Тож, навряд чи це їх рук справа. 

- А ще?

А ще…я й собі замислився. Справа була не у камені, його там не було, хоча нам й здавалося інакше. Це було якесь закляття, чи що. Щось, що не давало нам пройти повз, хоч ми й знали куди саме прямувати. Родосвіт дійшов тих самих висновків.

- Якщо це прохід з секретним словом замість ключа, то ми тут й залишимося. Тільки той, хто зачаровував цю скелю, знає його. Це також може бути заклинання-відкривач. 

- А такі є?

Брат кивнув: 

- Але я жодного не знаю. Колись хотів вивчити кілька, але часу не вистачило.

Він заскреготів зубами. Гадав, що я не помічу, але тут і особливого зору не потрібно було, аби побачити як він поклав долоню на живіт. І замовк на деякий час, залишаючи мене сам на сам зі скелею.

Перш ніж я набрався сміливості і обернувся до нього, щось у нетрях скелі зарокотало і я побачив, як розтанула на моїх власних очах частина скелі, запрошуючи усередину - у темне підземелля, з якого тхнуло пліснявою і теплом.