Читати книгу - "Яничари, Кулик Степан"

— Я  прибув сюди з Ирію. Тобто шпигун. Ти це очікувала почути?

Дівчина продовжувала, мовчки дивитись хлопцю в очі.

— Я випадково став свідком убивства твого брата. Точніше, побачив, як із машини викинули мертвого чоловіка. Повір, йому вже не можна було допомогти… — Вест трохи зам'явся, і Уна відразу відреагувала. Її зіниці звузилися, і буквально вп'ялися в обличчя лейтенанта.

— Присягаю… — притиснув руку до грудей. — Медицина багато на що здатна, але ж я не рятувальник. Щоб витягнути людину фактично з того світу, потрібно мати спеціальне обладнання. Та й то, не пізніше як за п’ятнадцять хвилин після смерті…

Очі дівчини знову зволожилися, і вона опустила голову.

— Мені шкода... — Вест промочив горло, заодно витримуючи відповідну траурному моменту паузу. — І тоді я вирішив скористатися з документів твого брата. Це був чудовий шанс легально потрапити до Міста.

Гучно засвистів чайник. Уна струснула головою. Потім, немов уві сні, зробила собі і Весту розчинної кави, насипала цукор, поставила чашки на стіл і прошепотіла:

— А обличчя?

— Пластика... маска. Хочеш, побачити мене справжнього?

— Ні… — Уна похитала головою. — Не зараз... Знаєш, а я відчула, що Віллі помер. І коли ти вчора прийшов, то ніяк не могла зрозуміти. Я бачила перед собою живу людину, а думала, як про мертвого.

І тут Вест зрозумів: дівчині нема жодної справи ні до імперців взагалі, ні до їхніх розвідників чи шпигунів зокрема. Зараз весь її світ, її особистий Всесвіт затьмарила втрата єдиної близької людини. І вона ось-ось заплаче, а то й заб'ється в істериці. Сльози, кажуть, лікують, а жінкам так взагалі рекомендовані, але у Климука на сентименти часу не залишалося. Вихованець Корпус яничар буквально відчував, як довкола замикається кільце.

— Уно, — Вест легко торкнувся пальцями плеча дівчини, — ти мене чуєш? Не вимикайся... Нам потрібно серйозно поговорити.

— Що? — та підвела очі на співрозмовника і мимохіть здригнулася, побачивши перед собою чуже обличчя. Вест, все ж таки повернув своє обличчя. Як підтвердження, і щоби не дратувати непотрібними спогадами. — Ах, так... треба… — кивнула, але все ще залишалася надто далеко від реальності.

— Прошу тебе, зберись! У нас немає часу! Все дуже серйозно і це так само стосується тебе. Ми маємо негайно вирішити, як бути далі!

Уна похитала головою, взяла з підвіконня гребінець і почала розчісувати волосся. При цьому погляд у дівчини був такий, наче її посеред ночі витягли з ліжка, до пуття так і не розбудивши.