Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

Вузенький прохід між двома пальмами вів до другої хвіртки — в патіо; там горіло світло. Тихенько награвав патефон, і дві високі постаті мовчки кружляли під музику, притиснувшись одна до одної. Поки він шкутильгав по доріжці, в патіо задзеленчав дзвінок. Постаті спинились, і одна з них рушила йому назустріч.

— Хто там?

— Ви професор Санчес?

— Так.

Вони увійшли в смугу світла. Професор був у білому смокінгу, волосся в нього теж було біле, а на виголеному вранці підборідді виразно проступала біла щетина; в руці він тримав револьвер, націлений просто на Уормолда. За його спиною Уормолд побачив дуже молоду й дуже гарну жінку. Вона нахилилась і зупинила патефон.

— Пробачте, що я так пізно...— промимрив Уормолд.

Він не знав, з чого почати, до того ж його непокоїв револьвер. Професорам не належить мати при собі вогнепальну зброю.

— Даруйте, але я щось не пригадую вашого обличчя,— ввічливо заговорив професор, тримаючи револьвер проти Уормолдового живота.

— Це й не дивно. Втім, може, у вас є пилосос?

— Пилосос? Певне, е. А що? Про це має знати моя дружина.

Молода жінка вийшла з патіо і стала поряд. Вона була боса. Зневажені туфлі стояли біля патефона, мов дві мишоловки.

— Чого йому треба? — спитала вона сердито.

— Пробачте, що я потурбував вас, сеньйоро Санчес.

— Скажи йому, що я ніяка не сеньйора Санчес.

— Він каже, що має якесь відношення до пилососів,— мовив професор.— Як ти гадаєш, Марія перед від’їздом не могла...

— А чому він припхався сюди серед ночі?

— Прошу пробачити,— зніяковіло мовив професор,— але час для візиту й справді досить незвичайний.— Він трохи одвів револьвер.— Уночі, знаєте, не чекаєш гостей...

— Однак ви їх, здається, чекали.

— Ну, це... Обережність ніколи не завадить. У мене, знаєте, кілька Ренуарових картин.

— Потрібні йому твої картини! Його підіслала Марія. Адже шпигун, хіба не правда? — накинулась вона на Уормолда.

— Та воно, бачите... якоюсь мірою так.

Молода жінка застогнала й почала плескати руками по своїх струнких стегнах. Її браслети дзвеніли, виблискуючи в напівтемряві.

— Заспокойся, любцю, не треба! Я певен: зараз усе з’ясується.

— Вона заздрить нашому щастю,— правила своєї жінка.— Спершу підіслала кардинала, а тепер оцього... Ви піп? — раптом спитала вона.

— Любцю, ну який же він піп? Глянь на його костюм.

— Хоч ти й професор прикладної педагогіки,— сказала жінка,— але тебе може обдурити хто завгодно. Адже ви піп? — знову спитала вона в Уормолда.

— Ні.

— Хто ж ви такий?

— Я, власне кажучи, продаю пилососи.

— Ви ж сказали, що ви шпигун.

— Ну, це так... але тільки в певному розумінні.

— Чого ви сюди прийшли?

— Попередити про небезпеку.

Молода жінка завила, мов та відьма.

— От бачиш! — обернулася до професора.— Тепер вона нам погрожує! Спершу кардинал, а тоді...

— Кардинал лише виконував свій обов’язок. Зрештою, він же Маріїн кузен.

— Ти боїшся його! Ти хочеш мене кинути!

— Любцю, ти ж знаєш, що це не так...— сказав професор і спитав Уормолда: — Де зараз Марія?

— Не знаю.

— Коли ви бачили її востаннє?

— Та я ніколи її не бачив!

— Вам не здається, що ви суперечите самі собі?

— Брехливий собака! — вигукнула жінка.

— Не треба, любцю. Він, очевидно, служить в якомусь агентстві. Краще сядьмо і спокійно вислухаймо, що він нам скаже. Злість завжди призводить до помилок. Він чесно виконує свій обов’язок, чого ніяк не скажеш про нас.

Професор запросив Уормолда в патіо. Револьвер він сховав у кишеню. Молода жінка, мов та вівчарка, рушила слідом. Уормолдові здавалося, що вона от-от в нього вчепиться. «Треба одразу сказати про все,— вирішив він,— бо потім я не зможу цього зробити».

— Сідайте,— мовив професор. («Що таке прикладна педагогіка?» — міркував Уормолд).— Може, вип’єте чогось?

— Ні, ні, не турбуйтеся, будь ласка.

— Ви не п’єте під час виконання службових обов’язків?

— Службових обов’язків! — обурилася молода жінка.— Ти розмовляєш з ним, наче з людиною. Які в нього можуть бути обов’язки, крім того, що загадали йому оті мерзотники!

— Я прийшов попередити вас, що поліція...

— Ну, це ви облиште, адюльтер не карається законом,— сказав професор.— Наскільки мені відомо, він вважався злочином лише в американських колоніях, та й то десь у сімнадцятому столітті. Ну, і ще, звичайно, за законом Мойсея.

— До чого тут адюльтер? — втрутилася жінка.— Їй байдуже, що ми з тобою спимо, вона не хоче, щоб ми жили разом.

— Ну, одного без другого не буває,— заперечив професор,— це тільки в Новому завіті говориться про перелюбство в думках.

— У тебе нема серця, якщо ти не виженеш цього негідника! Сидимо тут і патякаємо, наче вже казна-скільки жонаті! Якщо тобі подобається цілу ніч плескати язиком, то краще було лишатися з своєю Марією.

— Любцю, ти ж сама хотіла потанцювати перед сном.

— І ти вважаєш оте тупцювання танцями?

— Я ж обіцяв тобі, що братиму уроки.

— Атож! Щоб лигатися там з усякими дівчиськами!

Уормолд подумав, що розмова пішла в зовсім іншому напрямі. Він з розпачем сказав:

— Вони стріляли в інженера Сіфуентеса! Те саме загрожує вам!

— Якби мені потрібні були дівчата, любцю, то їх скільки завгодно в університеті. Вони відвідують мої лекції. Ти ж про це добре знаєш, бо й сама колись їх відвідувала.

— А, так ти мені й цим дорікаєш!

— Ми відхиляємось од теми, любцю. Адже нам треба встановити, що замишляє Марія.

— Знаючи твої нахили, вона мала сісти на дієту ще два роки тому,— вколола молода жінка.— Тебе ж цікавить лише тіло. Гидко в твої роки!

— Якщо ти не хочеш більше моєї любові...

— «Любові»! «Любові»! — Молода жінка забігала по патіо. Вона рубала рукою повітря, немов сікла ту любов.

Уормолд сказав:

— Вам загрожує зовсім не Марія.

— Ах ти, брехливий собако! — заверещала жінка.— А ще казав, що ніколи не бачив Марії.

— Бо не бачив.

— Чому ж ти звеш її Марією? — напосідала вона, переможно пританцьовуючи на місці.

— Ви, здається, згадали Сіфуентеса, молодий чоловіче?

— В нього сьогодні стріляли.

— Хто?

— Точно не знаю, але це частина тієї самої