Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— Я не можу. Тут я зустрічаюся зі своїми клієнтами.

Уормолд вийняв з кишені пачку грошей.

— У вас є родичі?

— Є — мати.

— Поживіть у неї.

— Та вона ж у Сьєнфуегосі!

— Тут вистачить, щоб доїхати до Сьєнфуегоса.

Всі почали прислухатися до розмови, оточивши їх тісним кільцем. Чоловік з викруткою сказав:

 — Це дівчина Педро. Ви не маєте права забирати її. Домовтеся раніше з Педро.

— Я не хочу їхати в Сьєнфуегос,— заявила дівчина.

— Ви ж там будете в безпеці.

— Він залякує мене, — звернулася дівчина до чоловіка з викруткою. — Я не розумію, чого він хоче. — Вона показала гроші.— Тут надто багато. — І додала, щоб усі чули: — Я чесна дівчина.

— Маслом каші не зіпсуєш,— значущо мовила товстуха.

— Де твій Педро? — спитав чоловік з викруткою.

— Він хворий. Навіщо цей тип дає мені стільки грошей? Я чесна дівчина. Ви ж знаєте, моя ціна — п’ятнадцять песо. Я не шахрайка.

— З паршивої вівці — хоч вовни пучок, — знову сказала товстуха. У неї, видно, на будь-який випадок життя була наготові приказка.

— Про що ви говорите? — спитала Беатріса.

Раптом почулося:

— Чш! Ш-ш-ш! — То був негр-підмітальник. — Policia![106]

— А, чорт! — вилаявся Уормолд. — Тепер — кінець. Треба хоч вас якось вивести звідси...

Втім, ніхто не виявляв ознак тривоги. Товстуха спокійно допила вино і надягла трико; дівчина, яку звали Тересою, взялася натягати другу панчоху.

— Про мене не турбуйтеся, — сказала Беатріса. — Постарайтесь вивести її.

— Чого тут треба поліції? — спитав Уормолд чоловіка на драбині.

— Чого? Дівчаток, — цинічно посміхнувся той.

— Я хочу вивести оцю, — сказав Уормолд. — Чи є тут ще якийсь вихід?

— Коли мова йде про поліцію, вихід завжди знайдеться.

— Де?

— А у вас є п’ятдесят песо?

— Є.

— Дайте їх негрові. Гей, Мігелю! — гукнув він. — Скажи там, щоб на хвильку заплющили очі. Ну, хто хоче чкурнути на волю?

— Мені і в поліції непогано, — обізвалася товстуха. — Треба тільки причепуритися.

Вона надягла ліфчик.

— Ходімо, — звернувся Уормолд до Тереси.

— А чого б це я з вами йшла?

— Як ви не розумієте!.. Вони ж прийшли по вас.

— Навряд, — сказав чоловік з викруткою. — Для них вона надто худа. Ну, поспішайте. П’ятдесят песо ненадовго вистачить.

— Візьміть моє пальто, — сказала Беатріса.

Вона накинула пальто на плечі дівчині, бо на тій не було нічого, крім панчіх.

— Я нікуди не хочу йти, — протестувала дівчина.

Чоловік з викруткою поплескав її по сідниці й штовхнув до виходу.

— Взяла гроші, то мусиш іти, — сказав він і повів їх до смердючого клозету, звідки вони крізь вікно вилізли на вулицю. Поліцейський, що стовбичив навпроти входу, демонстративно одвернувся. Один із сутенерів свиснув, показуючи на Уормолдове авто.

— Я нікуди не поїду,— знов уперлася дівчина, та Беатріса штовхнула її на заднє сидіння й сіла поруч.

— Я кричатиму,— не вгавала та і висунулась із вікна.

— Не будьте дурепою,— розсердилася Беатріса і шарпнула її назад. Уормолд увімкнув мотор.

Дівчина писнула, але неголосно, лише для годиться. Поліцейський знов одвернувся. Як видно, п’ятдесят песо ще не втратили сили. Машина завернула праворуч і виїхала до набережної. Ніхто їх не переслідував. Усе обійшлося дуже просто. Тепер, коли пручатися було марно, дівчина скромно закуталась у пальто і зручніше вмостилася на сидінні.

— Hay mucha corriente[107], — сказала вона.

— Що вона каже?

— Скаржиться на протяг,— пояснив Уормолд.

— Не дуже-то вдячна особа. А де її сестра?

— Поїхала до Сьєнфуегоса з директором пошти й телеграфу. Я, звичайно, міг би одвезти її туди. До ранку повернулися б назад. Та як бути з Міллі?

— Не тільки з Міллі. Ви забули професора Санчеса.

— Він може й почекати.

— Вони діють досить швидко, хоч би хто вони були.

— Я навіть не знаю, де він живе.

— Я знаю. Я бачила його адресу в списках членів Приміського клубу.

— Відвеземо цю дівчину до мене додому, і ви мене там почекаєте.

Вони виїхали на набережну.

— Повертайте ліворуч,— звеліла Беатріса.

— Я ж везу вас до себе додому.

— Краще всім бути разом.

— Але ж Міллі...

— Сподіваюся, ви не збираєтесь і її вплутувати? Уормолд знехотя повернув ліворуч.

— Куди тепер?

— У Ведадо,— сказала Беатріса.

З

Хмарочоси нового міста виблискували у тьмяному світлі місяця, наче крижини. В темному небі горіли величезні літери «Г.Г.», що нагадували монограму на кишеньці піжами Готорна, одначе то була не королівська монограма, а всього лише реклама капелюхів Гілтона. Вітер раз у раз шарпав машину, морські бризки розпливались на бічному склі. Задушлива ніч мала солоний присмак.

Уормолд повернув машину вбік. Дівчина сказала:

— Насе demasiado calor[108].

Що вона тепер каже?

— Їй душно.

— Вередливе дівчисько,— мовила Беатріса.— Може, спустити вікно?

— А що, як вона закричить?

— Я дам їй ляпаса.

Вони їхали вздовж нового кварталу Ведадо, повз сліпучо-білі особняки багатіїв; чим багатший господар, тим менше поверхів. Лише мільйонер міг дозволити собі збудувати одноповерховий котедж на ділянці, де міг би стояти хмарочос. Уормолд спустив вікно, і в машину полинули пахощі квітів. Беатріса звеліла спинитися біля хвіртки у високій білій стіні.

— В патіо світиться,— сказала вона.— Здається, все гаразд. Ви йдіть, а я постережу це голе тіло.

— Цей професор розкішно живе.

— Та, мабуть, не дуже розкішно, коли бере у вас гроші, згідно з вашими звітами.

— Почекайте мене кілька хвилин,— попросив Уормолд.— Не їдьте без мене.

— За кого ви мене маєте? Ідіть хутчій. Поки що їм пощастило вибити з гри лиш одного з наших, коли не вважати невдалого замаху на Сіфуентеса.

Він штовхнув гратчасту чавунну хвіртку. Вона була не замкнена. Безглузде становище! Як він пояснить свій візит? «Ви мій агент, хоча й самі про це не знаєте. Вам загрожує небезпека. Ви мусите