Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мої ноги й справді вже почали промерзати, а ще – мокнути. Втім, все це я відчувала тільки мить – а в наступну вони вже не торкалися землі.
Арден підхопив мене на руки так легко, наче я зовсім нічого не важила. Прямо як тоді, коли він ніс мене серед бурі додому.
Додому…
Чи справді я всього за місяць життя тут почала вважати Елмор домом? Дурниця.
Цього разу Арден не скинув свого плаща, а тільки підняв одну його полу та накрив мене, як ковдрою. Провів над тілом рукою, і мене одразу ж обхопило тепло, майже жар від його магії, волога з одягу зникла, а я наче опинилася у коконі.
– Що ти робиш? – запитала я, але всередині вже не було того роздратування, що я могла б відчути від таких його дій ще якісь кілька тижнів тому.
– Несу тебе, – весело відізвався Арден, ступаючи перші кроки. Хоч Зимовий замок і виднівся десь вдалині, але за нашими спинами, бо йшов чоловік точно не туди.
– В мене все ще є ноги, – суто для проформи пробурчала я, влаштовуючись у його руках зручніше. Арден навіть не став на це відповідати.
Пасма його довгого волосся лоскотали мені шию, і я підхопила один локон, накручуючи його на палець. Крізь волосинки прослизнули кілька іскор його чарів, заластилися до моєї долоні та зникли на шкірі.
– І… куди ми йдемо? Чи скоріше – куди ти йдеш?
Я задерла голову, аби побачити надзвичайно лукаву Арденову посмішку.
– Побачиш. Вважай це сюрпризом. – Ми почали спускатися у долину, і вдалині я помітила кілька вогників. Ми все ще були далеко від міста, і я навіть не уявляла, що ж там могло бути. – Але йти нам лишилося зовсім недовго.
Я спершу кивнула, а тоді напружилася. Щось звучало не так у його словах.
Як Арден і обіцяв, за кілька хвилин він спустив мене у під'ярок, оточений соснами та модринами. Снігу тут було більше, ніж на рівнині, і Арденові він сягав до середини стегна, а я б, певно, втонула у ньому ледь не по пояс – тож була рада, що Арден вирішив мене нести.
Тепер я могла нарешті розгледіти, звідки йшли вогні – посеред хвойного гаю ховалася невелика хатинка, а ще – дерев’яна довга споруда, схожа на стайні.
– Спершу нам сюди, – Арден зійшов сходами будиночка й, не стукаючи, штовхнув ногою двері. Тільки коли ми опинилися у темній кімнаті, в якій я тільки вгадувала обриси предметів, він опустив мене на підлогу.
За клацанням його пальців засвітилося кілька свічок. Кімната все ще лишалася темною, але світла вистачало, аби зрозуміти, що у ній і не було, що роздивлятися – хатинка стояла майже пуста. Все, за що я зачепилася оком – так це за скриньку посередині кімнати та ще одні двері.
– Це тобі, – Арден передав скриню мені. Під її вагою я ледь не прогнулася, але все ж втрималася. – Виходь до мене, коли перевдягнешся. Твій одяг для нашого… побачення не надто підходить.
Я насупилася. Що це він, натякав на те, що в мене була якась не така сукня? Я вже за звичкою насупилася, готуючись видати грізну тираду, але… Відверто кажучи, сукня була й справді так собі. Можливо, Розмарі й мала якісь видатні позитивні сторони, але стиль до них точно не належав.
А я не хотіла витрачати зароблені гроші на одяг. Не тоді, коли перспектива своєї цукерні вже майоріла майже за рогом.
За вказівкою Ардена я пройшла до других і останніх дверей, що прилаштувалися на протилежному боці хатинки і відкрила їх стегном. Нічого особливого – пуста шафа, ліжко, низенький комод. Речей немає – наче ніхто тут й не живе.
Я поставила скриньку на запилюжене простирадло та вхопилася за кришку пальцями. Що там може бути? Певно, якась новенька сукня – хоч я й не уявляла, навіщо вона мені серед цього непролазного холодного лісу.
Відкинувши зайві думки, я нарешті зазирнула всередину.
І на мить застигла, здивовано втупившись в одяг.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страви сердечні, Агата Задорожна», після закриття браузера.