Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

Схоже, що дилема Раскольнікова/Разумова змусила здатися і двох таємних агентів КДБ – Ніколая Хохлова і Богдана Сташинського. Обоє вважалися морально стійкими, обоє мучилися своєю кривавою роботою, на обох вплинули жінки. Хохлов народився і виріс в СРСР, Сташинського «завоювали» у восьмирічному віці – формально вони не були іноземцями. Але їм дали морально складне завдання, яке розбігалося з патріотичними почуттями агентів. Хохлов не хотів убивати інших росіян, а Сташинський, ліквідувавши двох співвітчизників, зрікся українства і став росіянином[430].

Західні розвідки радо скористалися достоєвщиною в душах перебіжчиків, зізнання Хохлова і Сташинського принесли їм чимало балів у пропагандистській війні з СРСР. Проблема полягала в тому, що ЦРУ і західноєвропейські спецслужби часто вдавалися до тих самих методів, що й КДБ. «Ми робимо неприглядні речі, щоб прості люди спали спокійно», – говорить герой роману Джона Ле Каре «Шпигун, що прийшов з холоду», переконуючи підлеглого з МІ6 ліквідувати противника. «Звісно, іноді доводиться робити неприємні речі, але, зважуючи за і проти, ми робимо хибне порівняння; зрештою, хіба можна порівнювали ідеали однієї сторони з методами іншої?»[431]

Офіцер британської розвідки Дейвід Корнвел, він же автор популярних шпигунських трилерів Джон Ле Каре, знав, про що пише. Але у західних розвідок не було такого провалу з убивствами, як у КДБ зі Сташинським. Пояснення тут досить просте. Судячи з книжок і фільмів про Джеймса Бонда, західним розвідникам теж доводилося убивати, але на практиці убивства віддавали на аутсорсинг «фрілансерам», дуже часто криміналітету, а розвідка опікувалася плануванням, організацією, фінансуванням і логістикою операцій. Так було, наприклад, коли ЦРУ організовував замах на Фіделя Кастро, залучивши до справи босів чиказької мафії Сема Джанкану і Санто Трафіканте-молодшого, які потрапили в список десяти найнебезпечніших злочинців ФБР[432].

І Радянському Союзу, і Сполученим Штатам було цілком до снаги ліквідувати незручного іноземного діяча. Сталін намагався прибрати югославського генсека Йосипа Броз Тіто, який виступив проти Москви, а мішенями американців на початку 60-х років були конголезький лідер Патріс Лумумба і домініканський президент Рафаель Трухільйо. Чекісти зазвичай полювали на лідерів емігрантських фракцій, яких вважали радянськими підданими, натомість американці діяли проти іноземців, а не проти своїх громадян. У цьому важлива різниця політичних культур двох супердержав часів холодної війни. Цілком у традиціях російського царизму радянська влада вважала людей типу Бандери своїми підданими, а себе вправі ліквідовувати їх, хай навіть такі люди ніколи не мали радянського громадянства і народилися на території, яка досить пізно опинилася у складі СРСР[433].

Убивства у 50-ті роки практикували не тільки КДБ і ЦРУ. Агенти французької розвідки по всьому світові вистежували діячів алжирського Фронту національного визволення, який боровся за незалежність французької колонії. Одна з таких операцій теж розгорталася в Західній Німеччині. У листопаді 1958 року французькі агенти на двох автомобілях «Мерседес» затиснули на автобані «Пежо» Айта Ахсене, емісара ФНВ у Бонні й розстріляли його з автоматів. Ахсене помер від ран за кілька місяців. І це не єдина жертва французів, їхніми мішенями були політичні лідери, дипломати й торгівці зброєю, які підтримували алжирських повстанців[434].

Попри відмінності в методах і об’єктах «розробляння», чекісти й західні розвідки однаково рішуче боролися з різного роду повстанцями, які виникали через послаблення або розпад імперій. Прибираючи Ребета й Бандеру, радянське керівництво захищало свою країну від розпаду, який все одно настав 1991 року. Французи захищали свої колоніальні володіння. Американці не мали своєї імперії, але, попри антиколоніальну риторику Вашингтона, охоче підтримували інші, якщо це шкодило комуністичному табору.

Лідери незалежних країн штибу Фіделя Кастро, Патріса Лумумби, індонезійського президента Ахмада Сукарно чи домініканця Рафаеля Трухільйо могли не догодити американцям своїми прорадянськими позиціями, незалежною політикою, або, як у випадку з Трухільйо, Вашингтону здавалося, що їхня політика веде до комуністичної революції. Іноді прибрати президента чи прем’єра було мало, і американці готували довгий список претендентів на «ліквідацію». У чорному списку ЦРУ, складеному на початку 50-х років під час підготовки перевороту у Гватемалі, крім президента Хакобо Арбенса Гусмана, фігурувало п’ятдесят вісім осіб. ЦРУ заявляло, що ні цих, ні жодних інших політиків не вбивало. Так чи ні, зрозуміло одне: у 50–60-х роках Вашингтон вважав убивство цілком прийнятним способом розв’язувати політичні кризи, які повсюдно виникали у зв’язку з деколонізацією[435].

З часом міжнародні скандали, спричинені нелегальними операціями КДБ і ЦРУ, як вдалими, так і проваленими, змусили спецслужби призупинити практику політичних убивств. Російська влада заявила, що Радянський Союз припинив це після справи Сташинського. Розслідування діяльності ЦРУ в сенатській комісії Френка Черча змусило президента Картера 1978 року зупинити ліквідаційну програму. Після завершення холодної війни в міжнародних відносинах почалася нова гуманніша епоха. Американський політолог Френсис Фукуяма заявив навіть про «кінець історії», тобто остаточну перемогу ліберальних ідей в усьому світі. По завершенні доби холодної війни лібералізм справді прийшов у Східну Європу, повалено режим апартеїду у Південній Африці, ненадовго запанувало перемир’я між ізраїльтянами й палестинцями. Але водночас болісний удар дістала Росія. На карті виникли нові національні країни, і їм довелося давати раду непростим стосункам з колишніми господарями й сусідами, поновилося багато заморожених міжетнічних і міжнародних конфліктів. Радикальний іслам, кинувши ідеологічний виклик лібералізму, заступив місце комунізму на міжнародній арені[436].

З початком нового тисячоліття старі вороги по холодній війні знову дістали давні шпигунські інструкції, сподіваючись змінити світ під себе. Росіяни хотіли зберегти те, що лишилося від червоної імперії, і оточити себе дружніми (читай – підлеглими) державами. У лютому 2004 року катарська влада заарештувала трьох російських громадян за підозрою у вбивстві президента невизнаної Чечні Зелімхана Яндарбієва, якого підірвали у столиці Катару. Один підозрюваний мав дипломатичний імунітет, але двом іншим дали пожиттєве ув’язнення за участь в організації злочину. Наступного року їх видали Росії заради покращення російсько-катарських відносин. Російська влада так і не визнала, що агенти мали ліквідувати Яндарбієва. Речник російської розвідки заявив, що після скандалу зі Сташинським Москва не практикувала політичних убивств. Мало хто йому повірив. Судячи з усього, Яндарбієва, другого президента бунтівливої Чечні, убили за наказом російського керівництва. За вісім років до того Джохара Дудаєва убили в Чечні ракетою, прицільно запущеною з російського літака[437].

Восени 2004 року інформагентства повідомили про загадкове отруєння кандидата в президенти України Віктора Ющенка. В його організмі було виявлено сліди діоксину. Підозри падали на Росію, адже хімічні лабораторії існують при спецслужбах лічених країн, і ніхто інший не мав резонів отруювати Ющенка. У листопаді 2006-го