Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

– Так, звісно що я буду мовчати. Адже, ще не зрозуміло хто іще з ними в купі. Бо ж у те, що Борис був в змові з Юнтою я більше не маю сумніву.

Він зітхнув. Як же це все впало на його плечі важким каменем. Вся ця маячня. Треба сидіти і чекати. Не має нічого страшнішого і важчого аніж ось так от сидіти і чекати. Чекати дзвінка. Чекати новин. Чекати коли можна буде вийти зі свого сховку і повернутися знову до нормального, звичного темпу життя.

– Знаєш, – сказав Гера, – я от сиджу і думаю. Ми ж с тобою так рідко можемо нормально поговорити як рідні брати. Завжди нема часу. Щось заважає. Хтось підслуховує. І так завжди. А ми ж з тобою два рідні брати. І не можемо знайти часу.

– Так, ти правий! Завжди кудись біжу. Завжди якісь справи, зустрічі, робота. І ось воно як виходить. – відповів Роан. – А можна і не спішити. До речі, вибач, що я навіть не спитав тебе як у тебе справи? І дружини твоєї десь не бачу!

– Дружина в мами. Поїхала три дні тому. Теща хворіє. Ах, тобі того не зрозуміти. У тебе ж і тещі по суті не було. Це подвійне відчуття. Ну ти ж знаєш якою жінкою була Дарина Трофимівна. Строга але добра. Однак, усьому приходить кінець. Напевне і її кінець вже швидко. Тож, якщо що, ти б теж мав би поїхати зі мною. Вона ж була твоєю класною керівничкою. От і виховали спільними зусиллями.

Роан змовчав. Він згадував свої шкільні роки. По правді кажучи, пані Дарина його не дуже сильно любила. Не один раз він получав від неї за свої віршики. А ще за те, що іноді замріявшись і літаючи в хмарах в пошуках муз, він пропускав її коханий предмет – хімію. Ну не його це був предмет. Але все одно відгрібав. Тож якби на ньому позначилося її виховання – то він би був таким же як і його брат: більше приземленим, більше практичним, більш твердішим. А не таким розсіяним як він завжди був