BooksUkraine.com » Бойовики » Серця в Атлантиді 📚 - Українською

Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

288
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Серця в Атлантиді" автора Стівен Кінг. Жанр книги: Бойовики. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 90 91 92 ... 158
Перейти на сторінку:
скінчився.

— Я пустив сльозу, — зізнався він мені буденним тоном, коли ми у вітальні до глибокої ночі полювали на «стерво». — Навчився цього в драмгуртку.

За кілька ночей, коли я зубрив, до мене постукав Ленні Дорія (Нейт уже годину як вирубився і спав сном праведника без академічних заборгованостей) і запитав, чи не напишу я роботу про Кріспа Аттіка. Він чув, що я це вмію. «Добре заплачу, — переконував мене Ленні, — я зараз у виграші на десять баксів». Я сказав, що, на жаль, не можу йому допомогти, бо й сам ще не здав кілька робіт. Ленні кивнув і вислизнув геть.

У Ешлі Райса по всьому обличчі повискакували жахливі гнояки, Марк Сент-П’єр почав ходити уві сні, після того як за один катастрофічний вечір програв майже двадцять баксів, а Бред Візерспун побився з хлопцем з першого поверху. Хлопець невинно пожартував — згодом Бред і сам визнав, що жарт був невинний — та Бред, який щойно в трьох з чотирьох партій нарвався на «стерво» і просто жадав промочити обсмалене цигарками горло кока-колою з автомата на першому поверсі, був налаштований далеко не невинно. Він обернувся, викинув непочатий напій у пісок найближчої урни для недопалків і заходився працювати кулаками. Розбив хлопцеві окуляри, розхитав зуб. Так Бред Візерспун, зазвичай небезпечний не більше, ніж мімеограф з бібліотеки, став першим з нас, хто потрапив на дисциплінарну комісію.

Я думав зателефонувати Еннмарі й повідомити, що познайомився з однією дівчиною і ходжу з нею на побачення, та це здавалося таким важким завданням, таким психологічним навантаженням на додачу до всього іншого. Я вирішив сподіватися, що вона напише мені листа і скаже, що, мабуть, нам пора почати зустрічатися з кимось іншими. Натомість вона написала, як їй мене не вистачає і що вона готує мені на Різдво «особливий подарунок». Найімовірніше, це означало светр з північним оленем. Светри з оленями були спеціальністю Еннмарі, як і повільне погладжування. Вона вклала своє фото в короткій спідниці. Та, дивлячись на нього, я почував не збудження, а втому і провину, а ще мав враження, що мене використовують. Здавалося, Керол теж мене використовує. Заради Бога, я ж тільки хотів її помацати, а не змінювати все своє довбане життя. Та й її, якщо на те пішло. Але вона мені подобалася, справді подобалася. І то дуже. І ця її усмішка, і прониклива дотепність.

«Усе краще і краще! — сказала вона. — Ми обмінюємось інформацією як дурні». Десь за тиждень я повернувся з Голіоуку, де працював з нею на конвеєрі в обідню зміну, і побачив, як коридором третього поверху повільно йде Френк Стюарт з валізою в руках. Френк був із західного Мейна, з одного з тих крихітних висілків, що складаються практично з одних дерев, а акцент янкі був у нього такий відчутний, що його можна було помацати. В «чирву» він грав так-сяк, зазвичай закінчуючи на другому чи на третьому місці з малесеньким розривом, коли хтось інший перебирався за сотню, але був страх який приємний. Завжди усміхався… принаймні до дня, коли я натрапив на нього, коли він прямував до сходів з валізою.

— Міняєш кімнату, Френку? — спитав я, хоча, здається, уже тоді зрозумів, що й до чого. Це було у виразі його обличчя, такого серйозного, блідого й сумного.

Він похитав головою.

— Їду додому. Отримав листа від матері. Вона пише, що на великому озерному курорті, зовсім близько від нас, потрібен сторож. Я відповів: аякже. Я ж тут тільки час даремно трачу.

— Як це тратиш! — вигукнув я трохи шоковано. — Господи, Френкі, ти ж здобуваєш університетську освіту!

— У тому-то й річ, що ні. — У коридорі стояв півморок, здушений в обіймах тіней. На вулиці падав дощ. Але все одно я, здавалося, розгледів, як його щоки заливає рум’янець. Гадаю, йому було соромно. Гадаю, тому він і обрав для від’їзду будень, коли гуртожиток порожній. — Я тільки в карти граю і більш нічого. Та й то погано. І я відстав з усіх предметів.

— Ти не міг відстати аж так сильно! Сьогодні ж тільки двадцять п’яте жовтня!

Френк кивнув:

— Знаю. Тільки я не схоплюю так швидко, як деякі. І в школі було те саме. Мені треба впрягатися і довбати, як льодоруб кригу. Я цього не робив. А якщо не просвердлити лунку в кризі, окуня не спіймаєш. Я їду, Піте. Сам, поки мене не виженуть у січні.

Френк побрів далі, спустився по першому з трьох маршів, тримаючи валізу перед собою. Біла майка маяла в напівтемряві, а коли він пройшов під вікном, по якому збігали дощові краплі, його їжачок зблиснув, неначе золото.

Коли Френк зійшов на майданчик другого поверху і від його кроків пішло відлуння. Я кинувся до сходів і глянув униз.

— Френкі! Агов, Френкі!

Кроки завмерли. Серед тіней я розрізнив звернене до мене кругле обличчя і невиразні обриси валізи.

— Френку, а армія? Якщо ти кинеш університет, тебе ж мобілізують!

Довга пауза, немов він обмірковував відповідь. Але так і не відповів. Принаймні не голосом. Він відповів ногами. Знову почулася луна кроків. Більше я Френка не бачив.

Пам’ятаю, як стояв переляканий коло сходів і думав: «Це може статись і зі мною… якщо вже не відбувається». А тоді відігнав непрохану думку.

Френк і його валіза були застереженням, вирішив я, яке не можна ігнорувати. Опаную себе. Досі я плив за течією, та прийшла пора вмикати двигун. Тут коридором рознісся радісний вереск Ронні, що полює на «стерво» і який «вижене хвойду зі схованки», і я вирішив, що краще почати з вечора. Увечері буде достатньо часу, щоб розігріти казковий двигун. А по обіді зіграю прощальну партію в «чирву». А може, дві. Або сорок.

15

Минули роки, перш ніж я виокремив ключову частину моєї останньої розмови з Френком Стюартом. Я сказав, що неможливо відстати набагато за такий короткий час, а він відповів, що навчання не дається йому швидко. Ми обидва помилялися. Цілком можливо катастрофічно відстати за дуже короткий час, і не лише гальмам, а й таким тямущим, як я, і Скіп, і Марк Сент-П’єр. Підсвідомо ми чіплялися за впевненість, що можемо байдикувати, а потім на жилах витягувати в останню хвилину, як більшість з нас звикла робити в школах наших сонних містечок. Але, як наголосив Дірка Дірборн, це була не школа.

Я вже сказав вам, що з тридцяти двох студентів, які розпочали зимовий семестр на нашому поверсі Чемберлена (тридцяти трьох, якщо рахувати

1 ... 90 91 92 ... 158
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Серця в Атлантиді», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Серця в Атлантиді"