Читати книгу - "Записки Білого Пташка"

— Хочу бандуру! — каже Семко.

Катя замислюється. Трохи далеко до того магазину. Називається він «Мелодія». Але коло нього є взуттєвий магазин. Хочеться глянути на зимові чоботи. Звісно, вона собі купить в секонді, але добре подивитись, яка тепер мода. Буде про що Ігорку розповісти, поки не заснуть.

— Тільки скоро, Семку!

Як пропустять ту електричку, то за півгодини буде інша. А Ігорко почекає.

Катя сама несе торбину з харчами. Тримає Семка за холодну руку. Чаю не випили, зате дві гривні зекономили. Вона відщипує від батона для себе й Семка. Вже майже стемніло, засвічуються вітрини.

Н. турбує, що він не зможе відшукати в темному лісі своєї ями. Поки допоміг вантажити сміття, вже геть стемніло. Машина пізно приїхала. День не залишив у ньому сліду, тільки сон з літнім лагідним небом і білою дорогою, що веде у нескінченність. Він би міг йти нею рік, десять, тисячу, і йому не набридло б. Бо все, що потребував нині, це ізоляції від образів цього світу, від дотиків і запахів. Може б час від часу позирав униз, як ото визирають з літака, і врешті наздогнав би трьох мандрівників зі сходу. Уві сні вони йшли на захід, так йому здавалось. Якби він навіть йшов на схід, то міг би їх зустріти. Ні, вони не могли йти по колу. Не велика штука ходити по колу. Просто в якийсь момент поняття сходу, заходу, півдня й півночі зникли б разом із землею. Але тоді зникла б і блакить. Воно мусить бути, оте блакитне світіння, а не якась чорна прірва з підвішеними на ній зірками, що рухаються, підкоряючись тільки їм відомим законам. Зірки тільки б відволікали його від білої дороги. Знизу вона здавалась ніби припорошеною снігом — рівчак, що залишили м’які шини велосипеда. Та навряд чи там відчуватимеш холод, тепло, втому, голод чи спрагу.

Коли він йшов від базару, під ногами було вже інше сміття — денне. Шкурки від бананів, пакетики від чіпсів, недогризки яблук. Таку вулицю треба прибирати кілька разів на день, і він поспівчував тому чоловікові чи тій жінці, що відповідає за цю територію. Пізніше, коли базарну браму зачинять, вулиця стане тупиком. Знову зашурхотить мітла, і сміття, зсипане в чорний пластиковий мішок, чекатиме на вечірній сміттєвоз.

— Мені треба в туалет, — каже Сіренький, насилу відвертаючи погляд від вогню, що надто швидко пожирає трухляві цурпалки.

Він йде, плутаючись у коці, врешті той падає на підлогу.

— Відро за дверима. Там ще видно. Чи дати тобі ліхтарик?

Сіренький шкандибає, як старий дідо. Хоч би Катя не забула про таблетки. Та ні, голова в неї добре варить, дивно, як вона опинилась в притулку для убогих. Мало щось бути. Та то не його діло. Добре, що у них є Катя. Може, їсти не дуже вміє варити, і голку боїться до рук взяти, але випере, купить усе, що треба. І хлопці її слухаються.

Як помре Сіренький, стане легше. Але то легше на руки, — поправляє себе Старший, — а не на серце. Ще довго Сіренький ввижатиметься то на ліжку, то в кутку коло печі, то в коридорі.

Дверці пічки відчинені, щоб тепло йшло на хату й було видніше. Старший засовує поліно в глибину, щоб не курилось, коли займеться, і обпікає руку.

Сіренький, тримаючись за стіну, бреде в майже повній темряві до слабкого світла затуленого шматками фанери вікна, потім звертає наліво, намагаючись подолати цей відтинок шляху швидше, бо вже біль накидається на нього знову, кусає, як пес. Хлопець задихається від застояного запаху цвілі й хлорки, прочиняє двері до туалету, де залишився потрісканий унітаз, сідає на нього, притуляється спиною до холодної стіни. Добре, що штани в нього на гумці. Зціплює зуби, щоб не стогнати, хоч Старший і так не почує. Останнім часом він ходить за Сірим назирці, бо той пару разів уже впав. Хлопець тоненько скрикує від пронизливого болю. Старший каже, то він забагато п’є таблеток, але він то і сам знає. Нутро в нього — суцільна рана.

Тепер він трохи перепочине й піде.

Старший з Сіреньким самі пришивали ґудзики чи латали собі шкарпетки. Катя не брала навіть голки до рук, чи, може, то голка боялась випасти з її коротких негнучких пальців. Ця жіноча робота була не її. Хоча Катина бабця була кравчинею і шила на машинці. На ось такій, як на вітрині. За машинкою сидів старший чоловік в окулярах і крутив ручку. Не живий, а лялька. Під ногами у нього лежали різнокольорові клаптики тканини. Катя малою викладала з них цілі картини, припасовуючи один до одного. Вона так хотіла, щоб бабця зшила усе це докупи, перетворила на щось цілісне й непорушне. Як килим чи ковдра. Машинка туркотіла їй над вухом, клацали ножиці, а Катя сиділа на підлозі й дивилась угору. Тепер вона була на рівних з чоловіком-кравцем, їх розділяло тільки скло вітрини. Катя не помічала перехожих, яким доводилось її оминати, забула про Семка і свого Ігорка. Її душа і тіло належали зараз механічному кравцю, що на очах у неї зшивав її життя в суцільний килим з червоними, чорними, коричневими й квітчастими латками.

…Ось її веде сусідка по білій засніженій дорозі за чорною труною на вантажівці, а потім забирає до себе додому. Катя прокидається вночі, хоче вийти, побігти додому, але не може відчинити важкий засув. Кожна подія пришита одна до одної міцно: інтернат, тонкі ковдри, запах хлорки в туалеті, вічний голод. Світ уже покроєний і зшитий без неї. Бабину машинку забрала сусідка, заховала в коморі. А ще бабині перини, подушку й ходики зі стіни. Величезна рука крутить ручку, щоб пришити Катю до твердого й холодного матраца, що тхне сечею, тисячі голок впиваються в тіло, накриваючи її синім коцом…

А Семко стоїть перед іншою вітриною й не зводить очей з бандури, яка стоїть на застеленому зеленим сукном підвищенні, наче на траві.

— Дивись, — каже він до гітари, виймаючи її з мішка, — скільки в ній струн і яка вона широка. З нею не підеш по електричці, бо ще когось зачепиш, і поб’ють. З нею треба сидіти на стільчику, обійняти, поставити на коліно. І обов’язково треба мати вишиту сорочку і високу шапку, а взимку ще й кожух. Мені Катя з Ігорком куплять. Зароблять грошей і