Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону"

Хоча увага Одеттина до когось із «вірних» ще не будила у Сванна жодної підозри, але йому було дуже приємно, коли вона при всіх признавалася, з такою спокійною безсоромністю, у їхніх щовечірніх побаченнях, запевняла, що він у неї у привілейованому становищі і що, отже, він у неї перший серед інших. Звичайно, Сванн часто усвідомлював, що Одетта — найзвичайнісінька жіночка; він бачив, що влада над істотою, яка стояла набагато нижче за нього, не може тішити гонор, і що тут нема чим хвалитися перед «вірними», але тільки-но він спостеріг, що Одетта подобається багато кому, що вона вабить чоловіків, жага, яку вона викликала у них, будила в нього гостру потребу завоювати всі криївки її серця. І йому стали безконечно дорогі ті хвилини, проведені у неї ввечері, коли він садовив її собі на коліна, розпитував її, що вона думає про те і про се, коли він робив огляд тим благам, які вона так цінувала. Ось чому після обіду він одвів Одетту набік і став палко дякувати їй, намагаючись показати їй розмір своєї вдячности й переконати, що вона здатна звести для нього цілу ступанку раювання, і найвище раювання буде в тому, щоб уберегти його, поки триватиме його кохання і поки він з цього боку вразливий, від ревнощів.

Коли назавтра Сванн покинув гостинку, лило як з цебра, а до його послуг була тільки відкрита вікторія; хтось із приятелів зголосився одвезти його додому в екіпажі, а що Одетта, покликавши його до себе, тим самим довела, що нікого до себе не чекає, то Сваннові можна було зі спокійною душею і легким серцем, замість мокнути під дощем, їхати додому спати. Але його відразу ж обсіли сумніви: ану ж Одетта, побачивши, що він не дорожить своїм правом проводити з нею всі пізні вечори без винятку, скасує цей привілей саме тоді, коли він буде такий йому любий?

З'явившись у неї аж по одинадцятій, він перепросився, Одетта ж відповіла, що зараз і справді дуже пізно, що буря розшарпала їй нерви, що в неї болить голова, і заявила, що дасть йому посидіти з півгодини, не довше, до півночі; скоро вона відчула втому й захотіла спати.

— Отже, сьогодні жодних катлей? — спитав він. — А я так розраховував на гарненьку маленьку катлею.

Вона відповіла йому набурмосено й нервово:

— Ні, ні, коханий, сьогодні жодних катлей, ти ж бачиш, мені зле.

— Може, тобі від цього стало б краще, але я не наполягаю.

Вона попросила його погасити світло перед відходом, він запнув запону й пішов собі. Опинившись удома, він раптом подумав: а що як Одетта когось чекала, що як вона прикинулася втомленою і попросила його погасити світло лише на те, аби він повірив, ніби вона збирається на боковеньку, а насправді — тільки він за поріг, вона знову запалить вогонь і впустить того, хто мав провести з нею ніч? Він зиркнув на годинника. Минуло уже майже півтори години відтоді, як він покинув її. Він вийшов з дому, узяв візника і велів зупинитися біля її дому, у завулку, перпендикулярному тій вулиці, куди виходили зади її дому і звідки він стукав іноді у вікно її спальні, щоб вона йому відчинила; він спустився з повозу, довкола стояла пітьма і пустка, він ступив кілька кроків і опинився біля її дому. Серед темних вікон, погашених уже давно, він побачив тільки одне, звідки витікав крізь віконниці вичавлюваний ними таємничий золотавий сік світла, яке заливало кімнату і стільки разів ще здалеку радувало серце Сванна; тільки-но він, дійшовши до цієї вулички, помічав його, як воно ніби вістило: «Вона там і чекає на тебе», проте нині воно жалило його в серце: «Вона там із тим, кого виглядала». Йому нетерпеливилось довідатися, з ким же це вона, він прокрався попід стіною до освітленого вікна, але крізь слупчик віконниць не міг нічого бачити; у нічній тиші чувся тільки приглушений гомін розмови. Звісно, йому боліло дивитися на це світло, в золотистому ореолі якого рухалася за вікном незрима і ненависна парочка; йому боліло чути тихий гомін, знак присутности того, хто прибув сюди після її відходу, знак брехливосте Одетта, яка раювала в цю хвилину з іншим. А проте він був радий, що прийшов, душевна мука, яка вигнала його з дому, втратила разом з безпричинністю і гостроту, втратила саме тепер, коли Одеттине життя, яке викликало досі в нього болісну і безсилу підозру, було он там, у його руках, яскраво освітлене лампою, і коли Одетта, сама того не підозрюючи, стала полонянкою цієї кімнати, де він, якби захотів, міг упіймати її на гарячому і накрити; ні, краще постукати, як стукав він щоразу, коли наїжджав пізненько; так Одетта принаймні довідається, що йому все відомо, що він бачив світло і чув розмову; і якщо він допіру уявляв собі, як Одетта сміється разом з іншим з його легковірности, то зараз йому здавалося, що вони нині у блаженному невіданні, що пошили в дурні не вони його, а він їх, адже вони думають, ніби він за тридев'ять земель од них, тоді як Сванн, — тепер він уже точно знав, — ось зараз візьме й постукає у віконницю. І може, те майже приємне відчуття, яке він спізнавав у дану мить, не пов'язувалося ні з тим, що розв'язався його сумнів, ні з тим, що ущух біль: це швидше скидалося на гру розумову. Коли він закохався, речі знову набули для нього тієї дещиці привабливости, яку вони мали в його очах раніше, але тільки якщо їх осявав спогад про Одетту, а нині ревнощі воскресили в ньому іншу прикмету його допитливої юности: жагу до істини, але до істини, яка стояла між ним і його коханкою, істини, яка діставала світло від неї, істини щиро суб'єктивної, яка пропонувала для вивчення одну однісіньку річ, річ нечуваної вартости, річ таку пречудову, що в пізнанні її не крилося майже нічого корисливого, — вчинки Одеттині, її стосунки, її наміри, її минуле. Раніше Сванн не надавав великої ваги дрібним учинкам та щоденним жестам якоїсь особи, коли він чув пащекування про когось, то пропускав його повз вуха, а якщо й дослухався, то лише з нечестивої цікавости, в такі хвилини він вважав себе жалюгідним сіряком. Але в незвичну пору його життя, в пору кохання, суб'єктивний первень досяг у Сванна такої глибини, що цікавість, з якою він колись