Читати книгу - "Все буде добре"

душі. Тому жінка відкинула пасмо волосся та усміхнулась ширше. – Думаю, ви мене покликали не для того, щоб запитати, як у мене справи. Дякую, – останнє стосувалось офіціанта Олега, що поставив на стіл два прозорих чайнички, на дні яких колихалось темно-зелене чайне листя, та чашки з блюдечками. Жінка підняла кришечку ближчого чайника й із задоволенням вдихнула солодкуватий аромат.

– Ви, як завжди, маєте рацію, – Жатек налив собі чай із другого чайничка та жестом відігнав офіціанта. – Перш за все я хотів би подякувати вам. Ваша робота мене вразила. Серйозно. Я вручив би вам грамоту «Працівника року», – чоловік хитро примружився. – Але натомість можу запропонувати лише це.

Жатек кивнув, і його охоронець поставив біля ніг Марії велику темно-синю дорожню сумку. Жінка здивовано підняла бездоганні брови:

– Що це?

– Це – ваша зарплатня, Маріє, – Ігор Жатек задоволено зробив перший ковток чаю. – За час нашої співпраці ви принесли мені такі інвестиції, що я переглянув умови нашої співпраці. У кращий бік.

Марія нахилилась до сумки та розстібнула блискавку. Доларові купюри лежали рівними зеленими рядами, заповнюючи вільний простір до самого верху. Брови піднялися ще вище: стільки грошей жінка бачила хіба у фільмах.

– Ви ж не грабували банк? – пожартувала таємничим шепотом.

Жатек підморгнув і голосно розсміявся:

– Мені це не потрібно. Я володію банком.

– Не вважайте мене скромною, але хіба тут не забагато? – Марія закрила сумку та налила собі чаю.

– Як я вже сказав, ви принесли мені набагато більше. Я дуже задоволений нашою співпрацею. Що приводить нас до другого пункту, – чоловік нахилився ближче. – Я розпочинаю новий проект міжнародного значення, і хотів би запросити вас до участі в якості партнера. Думаю, вам час рухатись догори кар’єрною драбиною.

– А моє поточне завдання?

– Ви зробили все, що мені потрібно, – відмахнувся Жатек. – Далі вже справа за спеціалістами іншого профілю. Але ваші навички могли б знадобитися мені особисто.

Марія поглянула в його розширені зіниці. Цьому чоловікові вартувало поаплодувати. Він витримав майже рік, перш ніж отак вишукано запропонувати їй зайнятися сексом. Це імпонувало. Жінка усміхнулась.

– Спасибі, але не зацікавлена.

– У вас уже є чоловік? – холодно поцікавився Жатек.

– Так.

– І як його звуть?

Марія відпила чай, розглядаючи люб’язне обличчя співрозмовника. Назви` вона зараз будь-яке ім’я – і Жатек знайде його, з-під землі дістане, щоб у землю втоптати. Знала вона таких, що ні перед чим не зупиняться, аби отримати бажане.

– Я думаю, що цю інформацію залишу конфіденційною.

Жатек відкрив та закрив рот. Кивнув і відпив чай. Йому знадобилось багато часу, щоб зрозуміти, чим відрізняється бій від війни. Але він навчився. Ця жінка буде належати йому. І якщо для цього потрібен час – що ж, він зачекає. Тепер часу в нього більш ніж достатньо.

3

Сніг загрозливо рипів під ногами, але тримав на собі вагу маленького хлопчика, поки той біг замерзлим озером. Вітер задував під зимову курточку, але малий міцно стискав зуби. Він не міг зупинитися, не мав права. Різкий тріск заскочив його зненацька. Хлопчик відстрибнув убік, уникаючи тріщини під своїми ногами, однак це не допомогло. Лід на озері просів, загрозливо крекчучи. Малий зупинився. Замерзле плесо у всій зоні видимості вкривалося тріщинами, відколюючи лід шматок за шматком. Хлопчик заплакав. До берега було ще далеко: жодного шансу, що він устигне добратись туди, перш ніж крига скресне повністю. Але ж усе мало бути не так! Він же обіцяв, що все буде добре. Він… Лід тріснув, і хлопчик з головою провалився в крижану воду…

Катерина сиділа, підібгавши під себе ноги, і спостерігала за сплячим Антоном. Йому щось снилося: він раз-по-раз кривився та скрикував. Спершу жінка хотіла його розбудити, але ніяк не могла наважитись. Щось стримувало її від цього руху, якесь усвідомлення, що Антон має впоратись сам. Це його сон, його страх.

Жінка глянула на власну міцно стиснуту долоньку. А що з її страхами? Чи впорається вона? Ось уже третю годину Катерина сиділа в такій позі та зважувала всі «за» і «проти». І аргументів «проти» виходило набагато більше. Вона втомилась, утомилась отак сидіти й дивитись на обличчя свого коханого. Утомилась увесь час боятися, мучити себе питаннями: що, як він дізнається? Як він сприйме це? Чи зрозуміє? Чи пробачить?

Минула ніч внесла корективи. Те, чого вони так довго чекали, нарешті трапилось. Але прикриватися цим Катя не могла, не хотіла. Жінка поклала голову на ліжко. День сонячною плямою наближався до обличчя Антона, а вона все вагалась.

Її вагання обрубав дзвінок. Жінка миттю скочила на ноги й вибігла на кухню. Головне – тримати себе в руках. Спокійно. Спокійно. Усе добре. Головне – змусити саму себе в це повірити.

Антон важко розплющив очі, схопив телефон і натиснув клавішу прийому:

– Так, Вікторе Євгеновичу, вантаж доставив… Так, уже дзвонив на склад, вони в курсі… Ні, про вечірній рейс нічого не знаю… Ви мене, звісно, вибачте, але це не моя компетенція… Хіба вночі… Добре, зроблю.

Чоловік відклав телефон. Жахливо боліла голова. Він заплющив очі, однак сон не планував повертатись у виснажене тіло. Антон зітхнув і піднявся з ліжка. Умився, одягнувся, вийшов у коридор – і згадав, що йому не потрібно зараз нікуди йти.

– Антоне, ти обідати будеш? – пролунало з кухні.

– Буду, – чоловік глянув на своє відображення (наче сорокалітній алкоголік), стомлено зітхнув і вийшов