Читати книгу - "Все буде добре"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Я складаю цей список, тому що мене змусила Дебора». Закреслено. «Я складаю список речей, які хочу зробити за життя. Щоб у момент, коли [замальовано маркером] знати: мені є заради чого жити».
Нижче була табличка з двох колонок: збудувати дитячий центр, танцювати під дощем, побачити іншу країну, повернутись додому, купити подвійний бігмак, допомогти незнайомцю. Навпроти деяких стояли галочки, біля більшості не було жодних відміток. Лише навпроти «Знайти спосіб урятувати Дебору» стояв сиротливий мінус.
У кінці таблички Олександр несподівано зайшов послання.
«Я залишив кілька сторінок порожніми. Можливо, ти захочеш заповнити їх своїми мріями. Дякую, що був зі мною, друже. Мені шкода, що ми не зустрілись на кілька життів раніше».
Крапля вологи впала на сторінку, потім ще одна і ще. Олександр міцно стиснув зуби, але сльози не слухалися вказівок. Він загорнув Джонове життя й ліг на шезлонг. Того дня він не повернувся на своє робоче місце.
15Клацання дверей повернуло його до реальності. Олександр витер сухі очі та обернувся.
– Мері, Алексе, – кивнув їм худорлявий лікар.
– Пане Ґрекхем, – привітався у відповідь Олександр, ледь не протягнувши руку.
Останнє покоління ліків гарантувало повний захист від зараження, окрім статевого контакту та переливання крові, але їхній лікар ходив би біля них у костюмі біологічного захисту, якби міг. Це викликало особливу довіру до процесу лікування.
– Як ваші справи? Як почуваєтесь?
– Давайте вже починати, – Мері перебила його награну люб’язність.
Лікар помітно зрадів такому повороту подій.
– Звісно. Сюди, будь ласка.
Двері в іншому кінці коридору відчинились, і Мері покрокувала вслід за лікарем. Олександр вимкнув телефон і кинув останній погляд на нічний Нью-Йорк, мимоволі відзначивши, що в Україні скоро ранок. Цікаво, як там Марія?
Розділ XІ. Немає тіні без світла2008 рік
1Старий автобус повільно їхав лісом, підстрибуючи на горбистій дорозі. Літнє сонце пустотливо визирало з-за дерев, сліплячи очі. Марічка прикипіла до вікна: зараз буде її улюблений момент! Ось ЛАЗ покидає прихисток дерев і виїжджає на галявину. Від яскравого світла очі спершу сльозяться, не дозволяючи сповна насолодитись магічним видом озера. Та Марічка знає, як усе зробити правильно: потрібно міцно замружитись за секунду до світла, а потім одразу розплющити очі. І поки решта дітей кривилась, Марічка милувалась дзеркальним водним плесом. Тут не купались: надто далеко було озеро від села. Але скільки б усього віддала дівчина, щоб зануритись у цю блакитну прохолоду! Може, якось підбити Антона втекти сюди на півдня?
– Про що думаєш? – наче почувши її думки, хлопчак опинився поруч і поклав руку їй на плече. Дівчинка легким рухом скинула її.
– Думаю про озеро. Може, якось приїдемо сюди?
– Гм. Хороша ідея, – погодився хлопець. – Треба буде тільки придумати, як на автобус потрапити, а так – я за!
– Діти, хвилинку уваги! – почувся голос учительки. Молода дівчина, яку в школі називали Яна Валеріївна, а на вулиці – просто Януся, направлена з міста на стажування, замахала руками, привертаючи увагу школярів. – Це наша друга зупинка, а таких буде ще п’ять. Тому далеко не розходимось, тримаємося разом. Зараз по двоє виходимо з автобуса, шикуємось у колону та йдемо до озера. Хутко! – учителька вибігла з автобуса й почала ловити тих, хто вискочили першими, формуючи з них колону по два.
– Ну що, ідемо, – піднявся Антон і протягнув Марічці руку.
– Ходімо, – відповіла та, вкладаючи пальчики в теплу долоню.
Сонячний зайчик засліпив її, і на душі стало тепло та затишно. Так, що Марія прокинулась.
2– Вина?
– Ні, дякую, – розгублено усміхнулась жінка. – Я б випила чаю, – вона повернулась до Олега. – Улон із грейпфрутом, якщо можна.
– Тоді мені теж, – зробив своє замовлення Ігор Жатек.
Офіціант кивнув і відійшов.
– Як ваші справи, Маріє? Маєте дещо… розгублений вигляд.
Жінка кивнула.
– Десь саме так себе і відчуваю, – і похитала головою. – Це все сон. Досі відійти не можу.
– А що вам наснилось, якщо не секрет, звісно ж? – турботливо поцікавився Жатек, опускаючи підборіддя на завбачливо підставлену праву руку.
– Фрагмент із дитинства, – жінка погладила своє розпущене волосся, – От тільки я його не пам’ятаю. Нічого важливого, але, як-то кажуть, створило настрій на цілий день.
– Приємний? Сон був приємний?
Марія згадала тепло від дотику Антона, затишок від його присутності та усміхнулась.
– Так, дуже, – підняла голову та вперлась у зацікавлений погляд співрозмовника. Жатек аналізував її, щось вишукуючи в молодому обличчі. На мить Марія відчула себе голою, а перед такими людьми вона ніколи не роздягалась до
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Все буде добре», після закриття браузера.