Читати книгу - "Весілля в монастирі"

Так же й було. Для неї і про неї!.. А вона ніколи не чула Гарика... Раптом згадала, там, у Петрограді, вранці в готелі, коли вона сказала, що любить ходити на вокальні концерти, він так дивно глянув на неї, прикусив куточок губи і одвернувся, немов стримав себе, — хотів щось сказати і спинився.

Усього не міг написати Борис Степанович. І так розписався, як ніколи не доводилось у житті, а вже кличуть його. То перед наступом було затишшя в роботі, а зараз везуть та й везуть. А тоді, на тому «концерті експромтом», один з офіцерів, який був раніше в одній дивізії з Гариком, а тепер знову зустрівся, сказав:

— Закоханий наш Гарик, присягаюсь, закоханий, ач, як співає! Ану кажи, признавайся, в кого ти такий закоханий!

— Як у кого? В свою дружину!— засміявся Ігор.

— Як у дружину?! Хіба ти жонатий? А казали ж, що ти, коли після лазарету їздив...

— Що казали?— урвав Ігор. — Кому краще знати: жонатий я чи ні? Тобі чи мені? Он Борька знайомий з моєю жінкою. Правда ж, Борька?

— Звичайно, правда, — знизав плечима Борис.

— Ще й яка правда!— раптом вигукнув хтось з офіцерів. — Це був той підполковник, що вгледів їх на пероні — Ігоря і Літу. — Ви б побачили ще, яка обворожлива женщина! Я як побачив, хотів підійти познайомитися, так наш лікар попередив — і не думайте, знаєте, який Ігор Павлович ревнющий! Обов’язково приревнує до вас і вас уб’є! Адже переді мною жодна жінка не встоїть! —він засміявся сам перший, а за ним і всі навколо, так було смішно, що такий напрочуд гарний Ігор Павлович може приревнувати свою жінку до цього опецькуватого, з круглою, як кавун, лисою головою чоловіка, а він вів далі: «Ох, — аж зітхнув він, — вмерти, та й годі!»

Ігор, звичайно, не розумів нічого. Він же не бачив, як з вікна дивився на нього з Літою цей підполковник. Але ж той підтримав. Ігор дружньо обняв його і мовив:

— Після війни я вас обов’язково познайомлю!

Як би про все це писав Борис Степанович Літі? А втім, ще про одну річ він мусив написати їй. Літа обов’язково про те повинна була знати.

«Одразу після Петрограда Гарик розповів мені, як Ви категорично відмовились від усього, що він має». (Борис Степанович не знав, як делікатніше пояснити, написати — грошей? майна?). «Він усе повторював: «Я знаю, знаю, тепер мене не вб’ють, тепер, коли я такий щасливий, як ніхто на світі, і став зовсім іншою людиною. А втім, про всякий випадок я тобі лишу розпорядження, ти не заперечуй, я не хочу, щоб усі мої гроші пішли на монастир. Хай вони підуть на будинок для дітей солдатів і молодших офіцерів, які загинуть на цій проклятій війні. Хай підуть на наших воєнних сиріт. Я б волів лишити Літиним трудолюбцям, але це може накласти тінь на неї, я думав про це, а сироти — скрізь сироти і злидні — скрізь злидні. Хай будуть на дітей наших рідних військових, у першу чергу солдатів». Він усе це оформив з печаткою, номерами банкових рахунків, і я, як свідок і доручитель, також розписався з його завіреним у полку підписом. Та я також чомусь був певен, що він лишиться живий, чомусь не уявляв іншого... Ще Гарик сказав: «А якщо вже так станеться, попроси її, щоб вона колись завітала в той будиночок і приголубила сиріт, як вона вміє. А де він буде, будиночок, то вже байдуже. — І знову повторив: — Сироти — скрізь сироти, тільки щоб не на монастир. А живий лишуся — я їм, грошам, сам дам раду!» — І засміявся, весело так засміявся... Ніяк він не вірив, що може загинути. У труні лежав як живий, бо смерть наступила блискавично, його як решето, кулемет прошив. Може, на щастя, і болю не встиг відчути. У кишені його нагрудній в білий носовичок була загорнута Ваша карточка і пасмо волосся. Я не забрав, хай буде з ним. Так і поховали. За ним усі плакали — і сестрички, і солдати, і всі товариші. Зробили труну, і хрест поставили, і надписали. Поховали в дуже гарному місці на лісовій полянці. Там одразу виріс цвинтарик з нашими могилками, хто в перший день прориву загинув. Встигли поховати і пішли далі, і наш польовий госпіталь також рушив далі. Дівчата з ближніх сіл багато квіті» нанесли, бузку наламали, заквітчали могилки, пообіцяли доглядати, казали: «Вони ж за нас загинули». Я Вам писатиму з Вашого дозволу».

І підпис...

(Більше листів від нього не було).

Вона згадала, як сказала колись Ользі: «Наче нічого й не було».