Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

— Я нікому не ворог і ні з ким не воюю, — говорив Генго, вдаючи з себе надзвичайно покірливого. — У мене й жінка була з вашого роду, — розмовляла по-вашому. Моя справа — обмін і заробіток; я людям служу й боюся війни; позбувся ж усього майна і жебраком став. Змилуйтесь, княже, наді мною!

Вислухавши його скарги, П'ястун спокійно відповів, що війна має свої закони, а край повинен оборонятись, дбати про свою безпеку.

— Якби ми вас відпустили, — додав він, — ви, повертаючись до себе, натрапили б на німців; ті почали б розпитувати, що у нас діється, і вам довелося б усе розповісти своїм і зрадити нас. Чи не краще і для вас, і для нас, коли ви залишитесь тут, поки не закінчиться війна?

Генго почав благати, заклинати, щоб хоч у вежу його не кинули, де пануватиме страшний голод. Він волів краще у дибах і в ликових путах молоти в кого-небудь на жорнах зерно. Німець умів скиглити й удавати з себе невинного, і йому вдалося розчулити старого.

Князь дозволив полоненому залишитись у нього в хаті, тільки сказав, аби Генго поклявся богом, в якого вірив, що не тікатиме. Німець перехрестився, став навколішки і заприсягся й кроку не ступити з подвір'я без дозволу. На другий день цей нещасний військовий бранець вже щось міняв, бо хоч його й обдерли, як липку, в своєму лахмітті він знайшов дещо з товару, чудом вцілілого, й пропонував жінкам персні, а чоловікам невеличкі ножики, які він невідомо звідки діставав.

На це не дуже звертали увагу. Генго й справді не думав тікати, навпаки, терся там, де було найбільш людно, готовий до всіляких послуг, і все хвалився, що в нього жінка по крові й мові — тутешня і він має від неї сина. Себе називав другом полян, а поморців і кашубів страшенно гудив, називаючи їх дикунами й грабіжниками. Став він у пригоді, бо краще від інших мечі й ножі умів гострити, направляти та тримати їх у чистоті. До нього звертались різні люди, і він кожному охоче прислужувався, а брав, що давали, навіть і мало на що придатні шкурки з ягнят.

Якось, коли Генго займався під навісом ремеством, підійшов до нього Добек, який саме прибув за розпорядженням князя; він упізнав Генга і, побачивши, як той майструє, дуже пошкодував, що не має під рукою в себе такого слуги, бо вдома в нього валялось багато різного залізяччя, з яким його люди не знали, що робити.

— А чого ж ви, взявши мене в полон, не залишили в себе? — спитав німець. — Хіба милостивого князя попросите, щоб відпустив мене до вас на кілька днів під присягою, я поробив би вам усе, що треба.

Так і сталося: після того, як Добек пообіцяв, що сам буде пильнувати за німцем, а Генго вдруге заприсягся, що не втече, йому було дозволено їхати з ним. Один із челядників наказав йому сісти на коня позаду себе, і так німець дістався на нове обійстя. Тут Генго побачив зовсім інше життя, не таке, як у посполитих кметів. Добек з дитинства вподобав фах вояка; у нього було дуже багато землі, але сам він не займався ні хліборобством, ні скотарством, ні бортництвом. Це доручив управителям, бортникам, стадникам та іншим слугам, а сам насолоджувався життям. Не був він і жонатим, хоча в домі у нього повно було жінок, готових співати й танцювати на перший-ліпший поклик. На ловах — у полі і в лісі — Добек був запальний і невтомний, а, повернувшись додому, мав звичку вилежуватись біля вогню або під деревом на травичці. Перед ним завжди стояв наповнений медом кубок, і або блазні розказували йому казки, або жінки розважали його теревенями й співом. Цілими годинами й днями він тільки те й робив, що вилежувався та сміявся, а часом сідав на коня й разом з челядниками своїми їхав у ліс і по кілька днів у голоді й холоді полював, не заглядаючи до двору. З калюжі ладен був напитися і їсти будь-яку їжу. Коли ж доводилося вирушати в похід, він найкраще проявляв себе в навальному наступі, проте витримкою не відзначався. За друга міг віддати життя, та тільки-но починалась найменша звада, — готовий був брата убити… хоч потім і шкодував. Запальний і дикуватий Добек вдався й навдивовижу хитрющим: умів до якогось часу затаїтись і все, що потрібно, випитати в людини. Цю рису його характеру, окрім челяді, мало хто знав.

Генго, познайомившись з Добком, почав уважно придивлятися до свого господаря, по дорозі не зводив з нього очей, прислухався до кожного його слова, і вже коли вони прибули на місце, німцеві здалося, що він бачить його наскрізь. З великим запалом Генго заходився чистити, направляти й гострити зброю. І незабаром всьому брухту, що лежав у коморі, дав лад. За кілька днів, незважаючи на те, що розмовляв каліченою мовою, він уже вмів так забавити Добка, що той із кутка перевів його до себе в дім.

Німець розповідав, як жили люди на світі, — зовсім по-іншому, ніж поляни; як одягались жінки, яку зброю носили воїни, як розкішно жилося панам. Він умів усе це подати в такому світлі, аж Добкові самому захотілося доконче побачити те, про що розказував Генго.

Ось так поволі, заходячи з різних боків, німець обробляв Добка, особливо коли не було ні жінок, ні челядників, котрі могли б підслухати розмову. Добку розстеляли під липами шкури, він простягався на них і, отак, лежачи на животі й попиваючи мед, слухав розповіді й пісні. Коли інші, розважаючи свого господаря, втомлювались, немов із-під землі виростав німець. Спочатку Генго несміло прохопився про свій край та його звичаї, а Добек, зацікавившись, куди той поверне, підохочував його запитаннями. Відчував, що німець недаремно починає таку розмову. А Генгові здавалося, що він натрапив на простачка.

— У нас зовсім не так, як у вас, — запобігливо говорив Генго. — Такому чоловікові, як ваша милість, жити б у нашому краї, бо тут дуже тяжке життя, нерідко доводиться жителям вашим терпіти голод, відбивати наїзди, вести війну; люди по лісах розбігаються, нічого не дістанеш, куди не глянь — земля, вода й хащі. Тут усі ніби й рівні між собою — нема панів, невольників мало. Навіть князям народ не дає великої