Читати книгу - "Секрет Світлячка, Олена Гуйда"

Мартін на якусь неймовірно довгу мить замислився. Я навіть затамувала подих, очікуючи, що він дійсно згадає щось дуже важливе. Шанси доволі великі. Зазвичай, на таких «дрібних» людей, як нерозумний помічник, уваги не звертають. Отже, могли і помилки припуститись.

– Ні. Не бачив, – зітхнув він.

І надія, котра ще мить тому спалахнула, мов зимове вогнище, так же стрімко згасла.

– Шкода, – не приховуючи гіркоти в голосі, зітхнула я. Здавалось лише півкроку до відповіді, а насправді знову провалля. – Проте, хтось же забігав до нього… Згадаєш хто?

Мартін знову нахмурився, відставив на стіл скляночку с порошком, немов вона заважала йому думати.

– Та хворі більше. Слідчий був, той що тебе навідував. Сенер. Приносив мені печивко. Солоденьке з шоколадом. Сестра змієокого… Вона тут бралась допомагати льєрові. Часто ходила. Тепер ще й лікує. Тебе лікувала от. Хто ще… Начальник з вашої академії… А, ще твоя тітка. Брала зілля від нудоти та головного болю. Ну, а то все більше хворі. Пробач.

– За що?! Ти й так молодець. Он скільки всього мені розповів.

Зрозуміти б іще, що мені це дає.

Добре. Припустімо, що Сенер Тор в госпіталі, а частіше в морзі, ледве не щодня бував. Робота така. Тому в тому, що Сен навідувався до Петренса нічого надзвичайного я не вбачала. Я й сама до недавно ледь не щодня госпіталі бувала. Допомагала наставникові зі звітами... Ні, Трісс, тримайся. Інакше розкиснеш і пропустиш щось важливе.

Роуз… Роуз ніколи не хворіла. І вчора вона не виглядала хворою. Принаймні, я цього не помітила. Запитати б у неї просто зараз. Мало бути логічне пояснення, з чого хй знадобилось навідуватись до цілителя проти ночі. Але… певно вона не захоче зі мною розмовляти. Хоч би взагалі пробачила мені мої підозри. Та й я впевнена, що жодного стосунку до злочинів моя тітка не мала.

З Нілай також все більше ніж зрозуміло. Практикувати закляття з цілительства вона собі дозволити в повній мірі не могла, а от допомагати Петренсу в госпіталі по мірі сил – було цілком для неї.

Були причини для візиту і у нашого ректора, враховуючи те, що весь факультет цілительства тепер на практиці у столиці.

Уф… Не бути мені слідчим.

Слідчому варто шукати мотиви скоїти злочин, а не придумувати виправдання будь-кому з підозрюваних. Певно, було б краще розповісти про все Кіраю. Ну, чи хоча б комусь з загону. Вони вже точно мають достатньо досвіду, аби мотиви шукати. Але коли то буде? Мене до завтра навряд хтось відвідуватиме. А в нічній сорочці, котру мені в госпіталі видали особливо по вулицям взимку не погуляєш.

Але ж на душі було так тривожно, хоч зірвись та біжи. Мов легкий протяг переслідувало відчуття, що я спізнююсь. От тільки куди?

Ох, демонові копита.

– Дякую, Мартін, – зітхнула я. – Певно всі вони завітали у справах, але це вже хоч щось.

– Так… напевно. У всіх були якісь справи. Завжди справи. Всі тихо розмовляли. Але ваш цей Снорі кричав. Голосно так. Вони сварились, а потім Снорі пішов геть. А трохи пізніше і… Петренс. Він такий сумний був, ніби нічого не бачив довкола. Пішов собі. Я його кликав, він і не оглянувся навіть.

У мене в середині щось обірвалось цієї миті. Магістр Бімар Снорі? Батько всіх студентів академії! Він маг крові?

Бути такого не може. Не схожий він просто. Магія крові більш ритуальна, а не активно енергетична. А Снорі був саме могутнім енергетичним магом. Більш того – темним магом. Взагалі, мені здавалось, що магові крові найпростіше замаскуватись під цілителя. Але це не про нашого ректора точно. Він найтиповіший бойовий маг, сильний дуже освічений. Як? Чи я чогось не знаю?

Можливо, в них і була сутичка, спір якийсь.

А якщо ні? Петренс пішов геть після розмови з нашим ректором…

О боги. Як же страшно знову помилитись.

– Дякую, Мартін, – видавила я скупу посмішку, підіймаючись з крісла. – Ти дуже мені допоміг.

– Добре, коли так, – зітхнув протяжно помічник мого покійного наставника. – Ти приходь ще. Мені з тобою спокійно і затишно.Ти не дивишся на мене з огидою. І мені не сумно поряд с тобою.

У мене знову защемило в грудях. Навіть уявити складно, як тепер жити Мартіну. Без наставника він не виживе.

– Звичайно забігатиму, – пообіцяла я вже біля дверей.

Це найменше, що я могла би зробити для Мартіна та… для свого наставника.

До кімнати я брела повільно, задумливо. Вже не так емоційно прокручувала в пам’яті події минулого вечора, дня. Підслухану розмову Роуз та Кларенса. Все, що мені розповів добродушний Мартін.

І тільки про Кірая намагалась не думати. Мені потрібно було щось вирішити. Щось вдіяти.

У нас немає майбутнього. Його ненависть до магів крові жодними почуттями не перебити. І як його переконати, що я йому нічогісінько не нав’язувала. Не зачаровувала його. Не повірить. Раз обпікся і тепер точно не повірить.

Зрозуміти б що робити з почуттями, що краяли моє серце, варто було тільки уявити, що доведеться розірвати будь-які стосунки з Кіром.

Я закохалась. Припустилась найбільшої помилки, якої тільки могла припуститись. І тепер взагалі не уявляю, як бути.