Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

Пролунав телефонний дзвінок, але це був Френсіс — він просив мене навідати Прісциллу. Я сказав, що прийду пізніше. Запитав, чи можу поговорити з нею, але вона не підійшла до телефона. Близько десятої зателефонувала Крістіан, і я одразу кинув слухавку. Набрав номер в Ілінґу, але знову почув, що його «відключено». Мабуть, у свій пообідній період паніки Арнольд якимось чином від’єднав його. Я тинявся квартирою, розмірковуючи, як довго відкладатиму ту мить, коли більше не зможу стримуватися й поїду до Ілінґу. Голова розривалася від болю. Я вперто намагався дати лад думкам. Розмірковував про свої наміри та її почуття. Склав близько дюжини планів розвитку подій. Навіть спробував уявити, на що буде схожий справжній розпач: коли я повірю, що вона не кохає мене, ніколи не кохала і єдиним порядним учинком буде зникнути з її життя. Тоді я зрозумів, що вже відчуваю розпач, — я був у розпачі; не було нічого гіршого, ніж зіткнутися з її відсутністю та мовчанням. А ще вчора вона була в моїх обіймах, і ми вдивлялися в майбутнє, у гігантську спокійну прірву часу; ми цілувалися без шаленства, без страху, із замисленою стриманістю тихої радості. Я навіть відправив її геть, хоча вона не хотіла йти. Я збожеволів. Можливо, це був єдиний раз у житті, коли ми були наодинці. Можливо, це було щось, що ніколи, ніколи, ніколи не повернеться назад.

Страх очікування — найжахливіше з людських страждань. Дружина біля входу в шахту. Ув’язнений, що чекає на допит. Людина із затонулого корабля на плоту в чистому морі. Час тягнеться й завдає фізичних страждань. Минають безплідні хвилини, кожна з яких могла б заспокоїти чи хоча б надати впевненості, і лише роз’ятрюють страх. Поки тяглися ранкові хвилини, я відчував, як наростає смертельно-холодна переконаність, що все втрачено. І тепер я так почуватимусь завжди. Вона ніколи більше не зможе спілкуватися зі мною. Я терпів до пів на дванадцяту, а потім вирішив, що мушу поїхати до Ілінґу й побачитись із Джуліан, навіть якщо доведеться застосувати силу. Я навіть подумав, чи не озброїтись мені чимось. А що, як її там уже немає?

Почався дощ. Я вдягнув плащ і стояв у передпокої, розмірковуючи, чи допоможуть сльози. Уявляв, як розлючено відштовхую Арнольда й злітаю сходами нагору. А що потім?

Задзвонив телефон, і я підняв слухавку. Голос оператора повідомив:

— З телефонного автомата в Ілінґу вам телефонує міс Баффін; ви розрахуєтесь за дзвінок?

— Що? Це що?..

— Міс Баффін телефонує вам…

— Так-так. Я заплачý, так…

— Бредлі. Це я.

— Ох, люба… Ох, дякувати Богові.

— Бредлі, швидше, я мушу побачитися з вами. Я втекла.

— Ох, Господи, ох, кохана моя, я був у такому…

— Я теж. Послухайте, я в телефонній будці біля станції Ілінґ-Бродвей. Грошей у мене немає.

— Я приїду й заберу тебе на таксі.

— Я заховаюся в магазині. Страшенно боюся…

— Ох, люба моя дівчинко…

— Скажіть водієві таксі, хай повільно проїде повз станцію, я вас побачу.

— Так, так.

— Але, Бредлі, ми не можемо залишатися у вас, вони туди одразу прийдуть.

— Не переймайся цим. Я приїду й заберу тебе.

* * *

— Що сталося?

— Ох, Бредлі, це було якесь жахіття.

— Але що сталося?

— Я була цілковитою ідіоткою: розповіла їм усе з таким переможним, агресивним виглядом. Я почувалася такою щасливою. Не могла приховувати це чи хоча б замаскувати, а вони розлютилися, принаймні спочатку наче просто не могли повірити, а потім кинулися до вас; я мала втекти ще тоді, але почувалася так войовниче, хотіла ще раз із ними посперечатися, а коли вони повернулися, усе стало ще гірше. Я ніколи не бачила батька таким розгніваним і засмученим, він просто шаленів.

— Господи, він не бив тебе?

— Hi-ні, але смикав мене, поки в мене не запаморочилося в голові, і переламав чимало речей у моїй кімнаті…

— Ох, солоденька моя…

— А тоді я заплакала й не могла вгамуватися.

— Так, коли я прийшов…

— Ви приходили?

— Вони не казали тобі?

— Тато пізніше згадував, що бачився з вами ще раз. Він сказав, що ви погодилися покласти всьому край. Звичайно, я йому не повірила.

— Ох моя дорога хоробра дівчинко! Він сказав, що ти не хочеш мене бачити. Звичайно, я теж йому не повірив.

Я тримав у своїх руках обидві її долоньки. Ми тихенько перемовлялися, сидячи в церкві. (Якщо бути точним, у церкві святого Катберта у Філбіч-Ґарденз.) Блідо-зелене світло, кольору дягелю, сочилося крізь вікторіанський вітраж, але не могло розсіяти величного й заспокійливого мороку. Воно вихоплювало з темряви вигадливу запрестольну перегородку, яку наче виготовили з молочного шоколаду, і велетенську хресну перегородку, яка пригнічувала й мала такий вигляд, мовби останньої миті врятувалася з вогню. На ній було написано «Verbum caro factum est et habitavit in Nobis»[110]. Позаду здоровенної металевої решітки в західній частині церкви похмура, прикрашена голубкою рака затуляла собою купіль, чи, можливо, печеру якоїсь одержимої долею пророчиці, або одне з найжахливіших утілень Афродіти. Здавалося, давніші за Христа сили ввійшли в це місце й заволоділи ним. Високо над нами постать, убрана в чорне, минула галерею й зникла. Ми знову були на самоті.

— Я люблю своїх батьків, — сказала Джуліан. — Здається. Гаразд, звичайно, люблю. Особливо батька. Хай там що, я ніколи в цьому не сумнівалася. Але існують речі, які неможливо пробачити. Щось закінчується. І починається щось інше.

Вона із серйозним виглядом повернулася до мене, її обличчя було дуже стомленим, трохи набряклим, змученим і поморщеним від безлічі сліз, а ще похмурим. Можна було здогадатися, яка вона буде в п’ятдесят років. І на мить її обличчя, що не пробачало, нагадало мені про Рейчел у тій жахливій кімнаті.

— Ох, Джуліан, скільки безповоротного горя випало тобі через мене.

— Так.

— Але я ж не зруйнував тобі життя, правда? Ти не гніваєшся, що через мене зазнала стількох неприємностей?

— Це найдурніше, що я від вас чула. Так от, ми сварилися кілька годин, здебільшого ми з батьком, а потім утрутилася мама, і він закричав, що вона ревнує до мене, а вона закричала, що ви закоханий у мене, а тоді заплакала, і заверещала, і, ох Бредлі, я навіть не знала, що звичайні освічені люди середнього класу можуть поводитися так, як