Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

Чи страшно мені сьогодні зустрітись з батьками? Ще б пак. Ми не бачились майже п'ять місяців, а якщо бути точною, то саме з того моменту, як я переступила поріг їх дому і поїхала жити до Львова. І хоча ми постійно розмовляли телефоном, обговорювали мою нову роботу та враження про місто, я так і не наважилась розповісти їм про вагітність. Так само як і сестрі.

Катя не просто сестра, та не просто найкраща подруга, вона найрідніша моя людина. Я знаю, що вона не все мені розповідає про своє життя, бо хоче завжди здаватися сильною та незламною, але я навпаки, завжди приходила до неї за порадою і добрим словом. Крім останніх місяців. А все тому, що вона не любить дітей. Не всіх підряд, звісно, а лише малюків “Що безконтрольно валять у підгузки, зригують на всіх кого бачать та волають, як скажені”. Після цих слів, сказаних нею колись давно, я і не наважилась зізнатись сестрі, тому що боялась її реакції, боялась, що вона почне відмовляти мене народжувати та й взагалі, розуміння того, що найближчі люди не раді твоїм дітям не додає впевненості як в собі, так і у своїх діях. 

- Не бійся, це ж твої батьки. Та й ти вже повнолітня, - намагається заспокоїти мене Андрій, коли ми стоїмо на пероні в очікуванні на прибуття потягу. - Якщо виженуть тебе з дому, переїдеш до мене, я постелю тобі надувний матрац. 

Він вже перепробував всі свої жарти, і влучні й відверто дурні, щоб розвеселити мене, та він не розуміє, що я не боюсь розповісти батькам цю новину, я боюсь побачити розчарування в їх очах. Якщо відкинути деталі, то я завагітніла від першого ліпшого хлопця, з яким була знайома менше ніж тиждень. Ось, як це буде виглядати, якщо поглянути з їх боку. Не про таку дочку вони мріяли, коли забирали мене з дитячого будинку. І це давить на мене.

Прибуває потяг, і серце шалено калатає коли першою я бачу Катю, що спускається зі сходинок і допомагає батькам спустити валізи. Вони помічають нас, коли ми наблизились до них майже в притул.

- Ого сестричка, - перше, що каже Катя, коли її погляд чіпляється за мій живіт. - Казала тобі, менше жери на ніч.

На відміну від Каті, Надя та Ярослав розгублено дивляться на мене, переводячи погляд з обличчя на живіт і назад.

- Вітаю! - розвожу руками в різні боки. - Ви скоро станете бабусею і дідусем, - намагаюсь посміхатися, але і сама відчуваю, що виходить криво.

- Мила моя, чому ти не повідомила нам про це раніше? - Надя одразу обіймає мене, і від її ніжного дотику я заспокоююсь.

- Іди сюди, - каже коротко Ярослав, і слідом за дружиною, стискає мене в обіймах.

- Ти вже знаєш, хто буде, хлопчик чи дівчинка? - не стримується Надя.

- Ще ні, але це близнюки, - вже більш веселіше повідомляю другу новину батькам і бачу, як починають блищати від сліз їх очі. 

- Не може бути! - і вони знову кидаються мене обіймати. На цей раз, навіть Катя приєднується до сімейного дійства, хоча вона не полюбляє таких сентиментальних речей.

Чому на новину, про вагітність, перше питання людей "Коли ти встигла?", на новину про близнюків - "Не може бути". Я, як ніхто інший, знаю що достатньо лише один єдиний раз втратити голову від пристрасті, і тоді все може буде, і вагітність і близнюки. 

- А це, мабуть… - Надя знову дивиться на мій живіт, а потім переводить погляд на Андрія, який стоїть поруч зі мною, маючи на увазі, що можливо він і є батьком моїх дітей.

- Надя, Ярослав, знайомтесь, це Андрій, мій друг, - представляю їх один одному. - І він не батько, - одразу додаю, поки вони не почали вітати його з майбутнім батьківством.

- Але я на нього дуже схожий, - каже Андрій сміючись. Ото вже комік, сам шуткую - сам сміюсь.

Він міцно тисне руку Ярославу й обіймає Надю, від чого та червоніє та тане наче зефірка. Іще одна пала жертвою братів Романенко. Катя ж, навпроти, недовірливо дивиться на Андрія та лише киває йому.

Андрій бере валізи з рук Наді та Каті й ми дружнім ланцюжком рушаємо на вихід з вокзалу. Вкладаємо речі до багажника Андрієвої машини й рушаємо в дорогу. 

Коли я запрошувала батьків приїхати до Львова, то забронювала номери в нашому в готелі і планувала провести для них культурні вихідні та коли Галина Володимирівна дізналась про їх приїзд, то наполягла на знайомстві. От тоді мені і довелось поспіхом розповісти про Славу, опускаючи ту деталь, що я вагітна, та запропонувати їм приїхати і познайомитись з батьками мого хлопця. А тепер, як вони вже дізнались, і батька моїх майбутніх дітей. На щастя Надя та Ярослав не були проти, тому зараз ми тримаємо курс до села, де на нас вже чекають, а відвідини музеїв перенесемо на завтра.

Андрій ще заздалегідь запропонував, зупинитись на ніч у їхньому зі Славою будинку, і це дуже мило з його боку. Бо, по-перше, нам не треба буде вночі повертатись у місто, а по-друге, батькам з дороги все ж таки треба трохи відпочити.

Надя та Ярослав заселяються в кімнату Андрія, а ми з сестрою займаємо кімнату Слави. Поки Катя дістає речі з валізи і вішає їх на спинку стільця, я лежу на ліжку і потайки вдихаю запах подушки, аби відчути себе ближчою до Слави, та вона пахне лише ополіскувачем для білизни. І від цього чомусь на очі навертаються сльози. Як же я сумую за ним. 

- Розповідай, - каже Катя, коли зненацька стрибає на ліжко і вмощується поруч зі мною

- Що саме?

- Я хочу знати чиї це насправді діти?

- Мої, - від її запитання мені ніяково.

- Те, що вони твої, сумнівів не викликає, - вона обережно кладе руку мені на живіт, чим ще більше мене дивує. - З математикою у мене все добре, тому дещо мене непокоїть. Це точно діти твого Слави, чи це малюки того придурка?

Я знала, що хтось таки засумнівається в цьому, та не думала, що це буде Катя. Але і вона б не була собою, якби просто повірила комусь на слово у спірному питанні. Їй потрібні докази і в цьому вся Катя.

- Я впевнена, що це діти Слави, - кажу твердо і безапеляційно.