Читати книгу - "Ті, кого немає"

Якесь колишнє міліцейське начальство з великими зірками невдовзі після виходу на пенсію шарахнув інсульт. Міцний тілом, відставний генерал вибрався, однак не без наслідків. Син поселив його у своєму заміському будинку, неподалік траси, в сосновому лісі. Разом зі старим там жили тільки глуха як пень куховарка й літній охоронець. Августі було сказано, що з жовтня там потрібна розумна й енергійна жінка – підтримувати в домі лад – і за сумісництвом доглядальниця. Два вихідні. Оплата пристойна. Вона зустрілася з сином генерала, чиновником районної адміністрації, сорокарічним холостяком, і вони миттю про все домовились.

Але чотирнадцятого вересня Августа все-таки не витримала й після дев’ятої в надії, що дівчинка вже вдома, зателефонувала на мобільний Федорова й попросила дозволу поговорити з дочкою.

– Марти немає,– почула вона. Голос був спокійний, без напруги.

– Досі на тренуванні?

– Учора поїхала на змагання, на день раніше… Так уже вийшло.

– Як вона?

– Нормально. У вас усе гаразд?

– Так, – сказала Августа. – Знайшла роботу. От, погода радує.

– Так, просто чудова, – підтвердив Федоров. – Там, в Одесі, теж обіцяють тепло до кінця місяця…

Він явно думав про щось інше й підтримував розмову тільки з увічливості. Попрощалися вони прохолодно. Августа жбурнула мобільний на диван і заметалася по кімнаті.

«Що ж робити? Чекати, доки Марта повернеться? Задовго… І що далі? Телефонувати, ховатися, стежити? Туди, у їхній дім, я більше ніколи не піду. Потім почнеться робота, усе закрутиться… Зачекай, Августо… У дівчинки скоро день народження. От!»

Вона відразу заспокоїлась, а до ночі остаточно продумала подробиці.

Варіантів було декілька, але всі зводилися до одного – якомога швидше потрапити до Одеси.

Уже наступного дня в Августи був заброньований по телефону однокімнатний номер у недорогому готелі й куплений в антикварній крамничці в центрі подарунок до дня народження дочки – важкуватий срібний браслет ручного кування з інсталяцією – крихітним нефритовим жабеням.

Вона повинна зустрітися з Мартою без свідків. Подарунок – просто привід.

8

Перше, що Валентин бачив, прокидаючись ранками у своїй бетонній в’язниці,– червоний бантик вентиля на трубі опалення під стелею. Уціліла труба дивом – на інших поверхах її б давно зрізали ножівкою та й здали на брухт.

Тепер він гостро жалкував, що під час розмови з сестрою не насмілився поставити їй кілька важливих питань. Відповіді на них могли б багато прояснити, і не довелося б ламати голову й ганяти Шахтаря сюди… Крім того, його почав напружувати Міямото. Чудило з катаною зачастив на його поверх. Було схоже, що він за ним стежить, а хто знає, що в цього накачаного мужичка на думці? Тепер у спальник Валентин заповзав, кладучи поруч важкий арматурний прут.

Правда, через кілька днів ситуація розрулилася.

Зранку пройшла злива. Над двором Лепрозорію та над масивом приватної забудови, що тяглися до залізничних колій, повзли ватяні клапті туману. Віконних рам в «операційній» не було, і щоб хоч якось зігрітися, а заразом просушити вологий одяг, Валентин натягнув на себе все, що було в сумці, і почав ходити туди-сюди, енергійно розмахуючи руками. Через півгодини йому стало жарко, шкіра на животі й попереку засвербіла. Він здер із себе одяг, звалив усе на купу поверх спальника й підійшов до віконного прорізу – продихатися. Саме в цей час із коридора почувся голос:

– Агов, ти там як – живий ще?

Валентин круто розвернувся, вийшов у коридор і зупинився, не доходячи до провалу в підлозі. Міямото сидів на протилежному краї діри, за три метри від нього, звісивши ноги в порожнечу. Його кругле, трохи лискуче обличчя, облямоване короткою доглянутою борідкою, усміхалось, але погляд з-під припухлих повік був насторожений. Пряме синювато-чорне волосся зібране на потилиці у вузол і заколоте довгою шпилькою, схожою на товсту спицю. Чорне кімоно зі слідами цементного пилу, з-під нього – холоші найківських спортивних штанів.

– Ну? – насторожився Валентин. – Є питання?

– Поговоримо? – запропонував Міямото.

– Залежно про що.

– Про справи.

– У нас із тобою хіба є справи? – Валентин привалився плечем до стіни.

– Немає, але, може, будуть. Як зростеться.

Міямото підтяг коліна, розвернувся й миттєво опинився на ногах. Потім скинув сандалі, поправив перев’яз із мечем і босоніж, майже без розбігу, махнув через провал. Валентин позадкував. Судячи з того, як цей тип володіє своїм тілом, зв’язуватися з ним украй небажане. Ще й отой меч за спиною.

– Гаразд, – мовив Міямото. – Познайомимося ближче.

Валентин знизав плечима.

– То ходімо до тебе. Не заперечуєш?

Біля одвірка Валентин відступив, пропускаючи вперед незваного гостя й продовжуючи прикидати, що йому може бути треба. Міямото роззирнувся, покрутив носом і сів, схрестивши ноги, на шматок гофрокартону поруч із зім’ятим спальником. Валентин вичікував. Зблизька очі у фріка виявилися не темними, а прозоро-карими, як бурштин, і дуже жорсткими.

– А, – спохопився самурай. – Я Стас.

– Юрій, – сказав Валентин.

– Допоможу тобі вибратися звідси. Якщо, звісно, домовимося, – мовив гість. – Щоправда, благодійністю я не займаюсь. Від тебе теж дещо буде потрібне. Документи в порядку?

– Так.

– Покажи.

Валентин, секунду повагавшись, поліз у сумку.

Міямото взяв тіпаний паспорт у вишневій обкладинці з гербом, покрутив, швидко погортав, звірився з фото. Потім знову глянув на Валентина.

– Придністровський… – він зморщив ніс і додав: – Як казали років двісті тому, цією грамоткою – тільки дупу підтирати… Але на крайній випадок хай… Отже, так: днів три-чотири поживеш у мене. Приведемо тебе у форму. Потім доведеться з’їздити в одне місце. Досить далеко. Це, я гадаю, і у твоїх інтересах. Ще й грошей заробиш.

– У чому суть?

– Одразу?

– Хоча б у загальних рисах.

– Поки диспозиція така: мені потрібна людина. Скажімо, як експедитор. Ніякого криміналу – вантаж під жодну статтю не підпадає. Але для мене має значення. Це все. Про деталі пізніше.

Валентин мовчав, роздивляючись співрозмовника. Цей Стас явно щось приховував. І ніякий він не фрік. Самурайський прикид – дурня, маскування, під яким ховається зовсім інша людина. Ділова, швидка на розум. І в проникливості йому не відмовиш. Байдуже, чим там він насправді займається, але ризикувати заради нього Валентин не збирався. Усе, що йому зараз треба, – вибратися звідси, а потім і з міста. А там подивимося.

– Хочеш подумати?

– Ні. Нема про що тут думати. Прийнято.