Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

Зібрана сумка вийшла об’ємною. Переїжджати на тиждень — це вам не жарти. Туди летіло все без перебору. Велике 'про всяк випадок' ніхто не скасовував.

Кілька разів доводилося брати слухавку і присягаючись обіцяти, що їй потрібно ще якихось п’ять хвилиночок. А потім відриватися на смс зі зворотним відліком цих самих хвилиночок. Зрештою, начхавши на спроби скласти все акуратно, Настя застебнула роздуту сумку, зачинила всі вікна, перекрила газ і воду, від’єднала телефон — про всякий випадок, щоб якщо мама вирішить зателефонувати на домашній, сказати, що він чомусь відмовився працювати, замкнула квартиру на всі замки.

Гліб чекав біля під’їзду, відібрав сумку, побурчав щодо того, що йому дісталася неймовірна копирсака, закинув багаж у машину, відчинив двері перед Настею.

— Вечеряти вдома будемо або поїдемо кудись?

— Вдома, — хмикнув, коли Настя відповіла ось так. Вона цього навіть не помітила, ні того, що він усміхнувся, ні того, що назвала його квартиру домівкою. — Ми й половини не з’їли з того, що я вчора притягла.

— Будемо доїдати, — зачинивши пасажирські двері, чоловік обійшов машину, влаштувався на своєму місці.

Коли машина від’їжджала, Настя розвернулася на своєму місці, оглядаючи рідний дім тужливим поглядом. З одного боку, зрозуміло, що поки це так — гра… Переїхати до нього на тиждень, а потім повернутися додому, але… Вона на секунду спробувала уявити, що це назавжди — ось так береш і їдеш із дому, який був для тебе рідним протягом двадцяти з копійками років. І повертатися сюди тепер будеш тільки як гостя. І нехай тут назавжди залишиться твоя дитяча кімната, рано чи пізно вона перетвориться в мамину майстерню або навіть Андрійкову спальню… Тужливе почуття.

— Чого задумалась?

— Та так, нічого, — знизавши плечима, Настя повернулася до Гліба, дивлячись уже на нього. Тужливе, але…

Варто подумати про те, що переїхати, можливо, доведеться в його дім… Туга змінюється трепетом. Адже там будуть спільні ранки, зубні щітки в одній склянці, вечори біля того телевізора, кулінарні подвиги — одні на двох. І його спальня більше не буде тільки його — їхньою…

— Ти усвідомлюєш, що створюєш зараз надзвичайно аварійну ситуацію, Анастасіє?

Анастасія кивнула. Адже її запитали, а на всі його запитання зазвичай відповідь у неї одна. Потім тільки зрозуміла, про що запитували, опустила погляд, зітхнула.

— Гаразд, дивись уже, буду тренувати витримку, — Гліб блиснув усмішкою, а потім знову втупився на дорогу.

Настя ж дійсно якийсь час дивилася на нього, поки в голові не блиснула одна думка, яка змусила різко розвернутися до вікна.

Її завтра чекають у Метелику. І це, судячи з усього, їм ще належить обговорити. Обговорення буде… складним.

***

— Що ти твориш? — Настя злилася. Щоки давно порожевіли, кулаки стискалися самі собою, а ніздрі тріпотіли.

На годинник, який стояв біля ліжка, Веселова дивилася вже не інакше, як на предмет, яким можна запустити в стоячого навпроти, на відстані широкого ліжка, Імагіна.

Він теж злився. Тільки злився спокійно й стримано, впевнено й непохитно.

— А що я творю? — склав руки на грудях, піднімаючи брову. Ніби не знає…

— Мені знову телефонував Пір, Глібе. І він сказав, що на цьому тижні мене знову не чекають. Знову одній з дівчаток терміново потрібно попрацювати замість мене.

— Ну й що? — знизив плечима. А годинник був на крок ближчим до того, щоби дійсно полетіти в нього.

— Не корч із себе дурня, Глібе! Це моя робота! Я там заробляю гроші! Розумієш? У мене є сім’я, ми потребуємо грошей.

— Скільки? — коли він схибив так минулого разу, Настя залишила його одного на танцмайданчику, втікши з клубу, тепер просто кинула порожнім поглядом, розвернулася, вийшла зі спальні.

Він швидко зрозумів, що знову прогорів, наздогнав, притиснув до стіни, заглянув в очі.

— Пробач. Чуєш? — вона чула, але відповідати не поспішала. Рано чи пізно ця розмова мала б відбутися. Їй судилося стати складною. Але в теорії однаково простіше.

— Пусти.

Він, звичайно ж, не пустив. Втупився на стіну трохи правіше її обличчя. Вони довго так і стояли: вона дивлячись на чоловіче підборіддя, на те, як щелепи стискаються й розслабляються, на шрам на початку шиї, що виглядає з-під футболки, він ковзаючи поглядом по вигадливому візерунку на стіні.

— Я не це хотів сказати.

А потім він усе ж подивився на неї. Чесно подивився. Хотів не це, а сказав… Вийшло прикро. Настю відірвали від підлоги, Гліб повернув її в спальню. Туди, де до годинника дотягнутися було дуже просто. Опустив дівчину на ліжко, опинився на ній теж, заліз під футболку, поклав свою грішну голову на теплий живіт, відчуваючи, як б’ється пульс, кожен раз ніби довбаючи по дурній голові.

— Це все моє, розумієш? — а потім Імагін знову ожив, пройшовся поцілунками по животі вгору, до основи шиї. — І я не хочу, щоб на тебе інші там дивилися…

Він так і завмер, дивлячись на неї. Відчуваючи свою провину й усвідомлюючи, що інакше не може.