Читати книгу - "Кувала Зозуля, Джоан Роулінг"

— Тобто ніч.

— День, який їй передував, теж може виявитися важливим. Є моменти, які я хотів би прояснити.

— Та ти що? Ну питай.

Дафілд упав назад у крісло і знову підтягнув коліна до грудей.

— Лула багато разів дзвонила тобі між дванадцятою дня і шостою вечора, але ти не брав слухавки.

— Ні,— відповів Дафілд. Він почав по-дитячому колупати дірочку у джинсах на коліні.— Я був зайнятий. Працював. Над піснею. Не хотів переривати процес. Натхнення.

— Тож ти не знав, що вона дзвонила?

— Знав. Я бачив її номер на екрані,— він потер носа, витягнув ноги, поклавши на стіл, згорнув руки на грудях і сказав,— я хотів її трохи провчити. Щоб замислилися, чого це я так.

— А чому її раптом треба було провчити?

— Та через клятого репера. Я хотів, щоб вона оселилася в мене, поки він мешкає в сусідній квартирі. «Дурненький, ти що — не довіряєш мені?» — Його імітація голосу й манер Лули вийшла бентежно-дівочою.— Я їй і сказав: «Сама дурненька. Покажи мені, що нема про що непокоїтися, і живи зі мною». Але вона відмовилася. Ну я й подумав собі, що в таку паскудну гру можна, любонько, гратися й удвох. Гляньмо, як воно тобі буде. Тож я запросив до себе Еллі Карейру, ми трохи попрацювали разом над піснею, а тоді я повіз Еллі до «Юзі». Лу не було на що нарікати. То робота! Пісні пишемо! Просто собі дружимо, як вона з тим репером-бандитом.

— Гадаю, вона не була навіть знайома з Дібі Макком.

— Не була, але ж він про свої плани на весь світ заявив, ні? Ти хоч чув, що він у тих піснях співав? Та в неї труси були мокрі від тих пісень.

— «Будь простіша, тихша будь, бо яка із тебе...» — почала слухняно читати К’яра, але під дошкульним поглядом Дафілда замовкла.

— Вона лишила повідомлення на автовідповідачі?

— Так, кілька. «Еване, будь ласка, передзвони мені. Це терміново. Не хочу це обговорювати по телефону». Це завжди було терміново, коли вона хотіла знати, з ким я. Вона знала, що я розсердився, і боялася, що я міг подзвонити Еллі. Вона дуже переймалася через Еллі, бо знала, що ми свого часу переспали.

— Вона сказала, що справа термінова і що не хоче її обговорювати по телефону?

— Таке, але то був просто спосіб змусити мене подзвонити. Такі в неї були ігри. Лу бувала страшенно ревнива. І маніпулювала дай Боже як.

— Немає ідей про причини, з яких вона того самого дня могла багато разів дзвонити дядькові?

— Якому дядькові?

— Його звати Тоні Лендрі, теж юрист.

— А, той. Вона б йому не дзвонила, вона його ненавиділа ще більше, ніж брата.

— Вона кілька разів дзвонила йому тоді ж, коли дзвонила тобі. І лишила схоже повідомлення.

Дафілд, не зводячи зі Страйка очей, брудними нігтями почухав неголене підборіддя.

— Не знаю, що там була за біда. Може, через маму. Стара леді Бе тільки-но вийшла з лікарні чи що.

— Ти не думав, що того ранку могло статися щось, на її думку, важливе чи цікаве для тебе і для її дядька?

— Немає тем, які водночас цікавили б мене і того клятого дядька,— відповів Дафілд.— Я з ним спілкувався. Його цікавлять тільки ціни на акції і тому подібне лайно.

— Може, це стосувалося її? Щось особисте?

— Коли так, вона тій паскуді не дзвонила б. Вони одне одного не любили.

— Чому ти так кажеш?

— Вона ставилася до нього десь так, як я до свого батька-покидька. Вони обоє вважали, що ми нічого не варті.

— Лула говорила з тобою про це?

— О так. Він гадав, що Лулині психічні проблеми — то просто такий спосіб привернути до себе увагу, хуліганство. Гра. Гра на материних нервах. Він став трохи розумніший, коли Лула почала приносити гроші, але вона нічого не забула.

— А вона не казала, навіщо дзвонила тобі, коли приїхала до «Юзі»?

— Ні,— відповів Дафілд. Знову закурив.— Вона рознервувалася, щойно приїхала, бо там була Еллі. Їй те не сподобалося. Якраз у правильний настрій прийшла, га?

Це вперше він звернувся до К’яри, і та сумно кивнула.

— Вона зі мною навіть не розмовляла,— мовив Дафілд.— Вона головно до тебе балакала, так?

— Так,— підтвердила К’яра.— Але не казала, що її щось непокоїть абощо.

— Кілька людей казало мені, що її телефон прослуховувався...— почав Страйк; Дафілд перебив:

— О так, кілька тижнів вони слухали наші повідомлення. Знали, де ми зустрічаємося, все знали. Паскуди паскудні. Коли ми дізналися, то поміняли номери і почали дуже обережно ставитися до своїх повідомлень.

— Тож ти б не здивувався, якби Лула хотіла тобі сказати щось важливе чи неприємне і не воліла б цього робити по телефону?

— Так, але якби це було щось важливе, вона б мені сказала у клубі.

— Але вона нічого не сказала?

— Ні. Як я уже говорив, ми того вечора не розмовляли,— на гострій щелепі Дафілда смикався м’яз.— Вона повсякчас зазирала в телефон. І я зрозумів, що вона робить — хоче мене позлити. Показує, що чекає не дочекається, коли поїде додому до того клятого Дібі Макка. Лула дочекалася, поки Еллі вийде до вбиральні, тоді встала, підійшла до мене і сказала, що їде і що я можу забрати свій браслет; той, що я їй подарував на церемонії. Кинула його на стіл переді мною у всіх на очах. Ну, я його й підібрав і кажу: «Нікому не треба, тут місце звільняється?» І вона пішла.

Він говорив так, ніби Лула не померла три місяці тому; ніби все сталося вчора і ще є можливість помиритися.

— Ти намагався її спинити, так? — спитав Страйк.

Дафілд примружився.

— Спинити?

— Свідки казали, що ти хапав її за руки.

— Правда? Не пригадую.

— Але вона вирвалася, а ти залишився, так?

— Я почекав десять хвилин, бо не хотів її тішити, погнавшись за нею у всіх на очах. А тоді вийшов з клубу і сказав водієві, щоб віз на Кентигерн-Гарденз.

— У масці вовка,— додав Страйк.

— Так, щоб ті гади,— кивнув Дафілд на вікно,— не продавали фото, де я бухий чи