Читати книгу - "Кувала Зозуля, Джоан Роулінг"

обдовбаний. Вони бісяться, коли ховаєш обличчя. Не даєш їм паразитувати на тобі. Один з них намагався зірвати з мене Вовчика, але я не дався. Сів у машину, дозволив їм пофоткати, як Вовчик показує середній палець із заднього вікна. Тоді доїхав до рогу Кентигерн-Гарденз, а там знову папараці. Я зрозумів, що вона уже зайшла.

— Ти знав код на дверях?

— Дев’ятнадцять — шістдесят шість, так. Але я розумів, що вона звеліла охороні мене не пускати. І не хотів перед усіма ними йти туди, щоб мене за п’ять хвилин викинули. Я намагався подзвонити їй з машини, але вона не брала слухавки. Мабуть, пішла вниз — привітати клятого Дібі Макка в Лондоні. Ну, я й поїхав до людини по ліки від страждань.

Він вкрутив цигарку в самотню гральну карту на краю столу й заходився шукати ще тютюн. Страйк, бажаючи підмастити розмову, пригостив його власними цигарками.

— О, дяка. Дяка. Так. Я попросив водія мене висадити і пішов до друга, який згодом повністю підтвердив цей факт, як міг би висловитися дядечко Тоні. Тоді я трохи поблукав там і сям — є плівка з заправки, яка це підтверджує,— а потім, о третій... чи о четвертій?..

— О пів на четверту,— підказала К’яра.

— Так, я пішов до К’яри і там звалився,— Дафілд затягнувся цигаркою, дивлячись, як тліє вогник, а тоді додав,— тож у мене дупа прикрита, га?

Його вдоволеність не сподобалася Страйку.

— А коли ти дізнався, що Лула загинула?

Дафілд знову підтягнув коліна до грудей.

— Мене збудила К’яра і сказала. Я не міг... я просто... Ну. Це був повний капець.

Він поклав руки на тім’я і втупив погляд у стелю.

— Я просто не міг... Не міг у це повірити. Не міг. Ніяк.

І на очах у Страйка до Дафілда ніби дійшло, що дівчина, про яку він говорив так легковажно, яку, за власним зізнанням, він провокував, дражнив і кохав, уже точно й безповоротно ніколи не повернеться; що вона розбилася в кров об засніжений асфальт і що тепер уже не врятувати ні її саму, ні їхні стосунки. На мить Дафілд, який вдивлявся у стелю, набув гротескного вигляду, ніби усміхнувшись від вуха до вуха, але то була гримаса болю, необхідна, щоб стримати сльози. Його руки упали, і він сховав обличчя у долонях, притиснувши чоло до колін.

— Ох, котику,— сказала К’яра, зі стукотом опустила келих на стіл і, простягнувши руку, поклала її на Дафілдове кістляве коліно.

— Ох, як мене це пройняло,— нерозбірливо сказав з-під рук Дафілд.— Ох, як воно мені болить. Я хотів з нею побратися. Чорт, я її кохав. Кохав! Чорт. Я більше не хочу про це говорити.

Він підхопився і вибіг геть, голосно хлюпаючи носом і витираючи його об рукав.

— Я ж тобі казала,— прошепотіла К’яра до Страйка.— Він у страшному стані.

— Навіть і не знаю. Він наче притомний. Уже місяць без героїну.

— І я не хотіла б, щоб він узявся за старе.

— Поліція говорила б з ним не так ніжно. Я ще ввічливий.

— У тебе жахливий вираз обличчя. Такий суворий, ніби ти жодному його слову не віриш.

— Як гадаєш, він повернеться?

— Та авжеж повернеться. Будь ласка, будь м’якший...

Вона швидко сіла на своє місце, бо повернувся Дафілд; він був похмурий і вже не крутив стегнами. Впав у крісло, в якому сидів доти, і сказав до Страйка:

— Папіроси скінчилася. Можна в тебе стрельнути?

Неохоче, бо лишилося всього три цигарки, Страйк поділився, підпалив і спитав:

— Будемо говорити далі?

— Про Лулу? Говори, коли хочеш. Я не знаю, що ще зможу тобі розповісти. У мене інформації більше немає.

— Чому ви розійшлися з Лулою? Я про перший раз. Що сталося в «Юзі» — зрозуміло.

Краєм ока він побачив обурений К’ярин жест: вочевидь, «м’якіше» не вийшло.

— А це ще в біса тут до чого?

— То все важливі речі,— відповів Страйк.— Вони дають картину подій у її житті. І можуть пояснити, чому вона вкоротила собі віку.

— Ти ж наче убивцю шукаєш?

— Я шукаю істину. Тож чому ви розійшлися першого разу?

— Та до чого воно тут, чорт забирай? — вибухнув Дафілд. Як і очікував Страйк, він мав буйний і нестриманий норов.— Ти хочеш мене зробити винуватим у тому, що вона стрибнула з балкона? Тупа твоя голова, та до чого тут причини, з яких ми порвали першого разу? Це було аж за два місяці до її смерті! Чорт, та я сам можу назватися детективом і питати всяке лайно собаче. Мабуть, гарно можна заробити на безмозких клієнтах, га?

— Еване, припини,— сказала К’яра, якій явно стало незатишно.— Ти казав, що хочеш допомогти...

— Та хочу, але чи це не занадто?

— Якщо не хочеш говорити, без проблем,— сказав Страйк.— Ти тут жодних зобов’язань не маєш.

— Мені нема чого ховати, це просто особисте, второпав? Ми розійшлися,— закричав він,— через наркоту і через те, що її друзі й рідня вливали їй у вуха отруту про мене, а ще вона нікому не довіряла через довбану пресу, зрозуміло? Через весь той тиск.

Дафілд скрутив руки у тремкі кулаки і притиснув до вух, мов навушники.

— Тиск, довбаний тиск, ось чому ми розійшлися.

— Ти у той час багато вживав наркотиків, так?

— Так.

— І Лулі це не подобалося?

— Їй усі довкола дзижчали, що це їй не подобається, розумієш?

— Хто, приміром?

— Приміром, родина, клятий Ґі Соме. Педик дрібний.

— Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що через пресу вона нікому не довіряла?

— Чорт, а не очевидно? Ти хіба не в курсі, тобі твій старий не казав?

— Я про свого батька ні біса не знаю,— холодно відповів Страйк.

— Ну, друже, її телефон прослуховували, від цього трохи незатишно,— маєш таку-сяку уяву? Вона почала параноїти, що люди торгують інформацією про неї. Намагалася пригадати, що казала по телефону, що не по телефону, хто міг те все продати газетярам і так далі. У неї дах поїхав.

— Вона звинувачувала тебе у продажу інформації?

— Ні,— огризнувся Дафілд, а тоді додав таким самим ядучим тоном: — Так, іноді. Звідки вони знали, що ми йдемо туди, звідки вони знають, що я тобі сказала, тощо, тощо... Я їй