Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Майже вгадав. Правда, трохи під іншим соусом.

— Картина і справді малоприємна... — задумливо протягнув запорожець. — На власні очі побачити тисячі смертей, ще й відразу — то не полумисок галушок зі сметаною ум'яти. Пам'ятаю, коли сам перший раз у бою побував — добу, як мішком прибитий ходив. І то сам не бився, тільки в третій лінії мушкети набивав. А тут така січа... Але яка і де саме? Судячи зі штандартів і озброєння — османи з ляхами б'ються. Ну, так це останнім часом, вважай, майже кожен божий рік трапляється. Фортеця над водою... Теж не прикмета. Їх при найменшій нагоді навмисне поближче до річки ставлять. Щоб захист посилити і рови даремно не копати... І пору року, з твоєї розповіді, теж не зрозуміти. Зелена трава... Синє небо. Сонце високо. Від Благовіщеня до Воздвиження хреста Господнього. Та й з роком... теж заковика. Ми ж не знаємо, що ти бачиш. Минуле, майбутнє... А, може, та битва просто зараз відбувається десь? Як зрозуміти?

Що ж, Василь має слушність. Жодних прив'язок. Очима по бойовиську повів, як загальний план знімав. Якщо тільки…

— Хотин! Це точно Хотинська фортеця! А рік... ммм... — про всяк випадок я швидко перевів у старовинну систему літочислення, яка брала відлік з дня створення світу. — Сім тисяч сто тридцять перший*. (* 1623 від Р.Х.) І навіть не розпитуй: звідки я знаю. Знаю і все.

Ну, а чого? Якщо я з майбутнього прибув, то хоч якусь користь із цього треба мати?

— Вистачить хмизу чи ще принести? А то, може, мені і саламаху самому зварити? — байрачник звалив до ніг солідний оберемок сухого гілляччя і запитально дивився на нас. — Дивний ви народ — люди. То поспішаєте весь час кудись. То за цілу годину з місця не зрушили. Ішов — стояли. Повернувся — на тому ж місці стирчать. Коріння пустили чи що?

— Хотин, значить? — задумливо перепитав Полупуд, не звертаючи на нежить жодної уваги. — А татарчук казав, що зазначав на мапі броди і водопої для купецького каравану... Ось так виходить. Що ж, це буде далеко не перший «караван», який посилає на наші землі Висока Порта... Ну, нічого… зустрінемо гостей, як належить, з усією пошаною, щоб їм гикалося. І спровадимо так само. З почестями… — і, сіпнувши щокою, закінчив. — На Січ нам треба, Петре. І чим швидше ми туди дістанемося — тим краще.

— То що, просто зараз і підете? — знову втрутився Балда. — Навіть не пообідавши? Навіщо ж я хмиз тягав? А ще історію розповісти обіцяли... Ех, все як завжди.

— Розповімо, розповімо... не журись, нежить степова... — Полупуд, як великого кота, легко почухав байрачника за вухами. Той аж очі від задоволення примружив. Не звик, до ласки. — Я багаттям займуся, а ти, Петре, тягни сюди бесаги. Все одно нині з мене ходок нікудишній. Так що до ранку можемо почекати. Перекусимо, відпочинемо, обміркуємо, як дорогу зрізати. Пішки до Коша довго теліпатися. От, зараза... Хоч, бери, та вертайся. Дня чотири втратимо, зате знову коней осідлаємо. Як вважаєш, Петре?

Вперше за весь час нашого знайомства, Василь задав питання без насмішки, серйозно. Як рівному.

— А які ще варіанти?

— Звернути до води. Тут, напрямки, до притоки Кінської, день ходьби, не більше. Пліт зв'яжемо... і попливемо за течією. Приємного мало, як жабам на лататті цілими днями стирчати, зате підошви ціліші будуть. І з тиждень, не менше, вигадаємо.

— Водою, кажеш... — щось майнуло в голові на межі сприйняття. — Гм...

— О, бачу ти знову щось придумав?

— Зачекай, Василю. Не квап. Спершу харчі принесу. Заодно і з думками зберуся. А то вони у мене зараз, як ті вівці без чабана. Розбрелися по всіх закамарках.

Полупуд тільки хмикнув. А коли я відійшов досить далеко і козак вирішив, що я його вже не чую, неголосно додав:

— Чув, Балда, з ким біля одного вогню сидіти будеш? Тут, коли хоч одна слушна думка морду покаже, не знаєш куди від щастя бігти. А у нього — ціла отара товчеться... Ото ж бо і воно. Так що не лінуйся, тягни ще дрова.