Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

— Бог вам з голоду померти не дасть, а жирувати на людській кривді, споювати селян — це не по-християнському.

— От коли ви, ксьондзе, відмовитеся від десятини й пожертвувань, тоді ми й поговоримо по-християнському. — Цими словами Горайський примусив ксьондза замовкнути.

— Одразу вже й споювати. Ніхто про споювання не говорить, — поквапився втрутитись пан Фелікс, аби атмосфера за столом не скисла до решти. — Випити час від часу — це добре для здоров’я.

— Це правда, — охоче притакнув Генрик Богуш і підняв келих. — За здоров’я пана брата господаря!

Випили. Вікторин Богуш, зайнятий досі обслуговуванням свого батька, який бездумно вдивлявся в далечінь, і витиранням слини з його підборіддя, долив кожному вина.

— Ця витверезницька гангрена, кажуть, на твоїх, Вікторине, землях почалася, — уперто доскіпувався Горайський.

Богуш, який досі уникав участі в розмові, мусив озватися, щоб не здатися грубіяном.

— Ну, так. Але що робити, силою ж горілку нікому в рот вливати не буду. Якщо так піде й далі, доведеться частину землі продати, аби фільварок утримати. Коли винокурня стане, фільварки занепадуть.

— Неправда. Під Сончем уже близько року не п’ють. І в Лимановій так само. А фільварки якось не занепали. — Генрик стримав гикавку. Злий був на Горайського, але пан з Модерувки характер мав ущипливий і вічно шукав причіпки. Але приводу йому краще було не давати, бо стріляв він добре і з усіх поєдинків виходив неушкодженим. — Хто знає, може, хами якраз повстання готують? Галілея — це бочка пороху. Викреши іскру — тарахне одразу.

— Е, три дні тому підстрелили наші Каспера Меркля, — сказав Горайський. — Отого гівнюка, який Брейнлю дупу підставляв і за його протекцією став бургомістром Пільзна.

— Але ж не може бути хлопської революції, — непрошено озвався Титус Богуш, син Фелікса, хлопчина, який кілька років як закінчив школу. — Усі ж бо ми поляки, а отже, брати. А якщо брати, то рівні, бо інакше бути не може. Вже п’ятий місяць їздять по селах наші емісари й провадять таку пропаганду.

— Мовчи, коли старші говорять. Тьху, для чого я тебе посилав до тих шкіл, лиш-но смороду в голови наклали. — Пан Фелікс почервонів від сорому за сина. Звернувся до Генрика: — Але ти, мабуть, теж збабів, пане брате. Хами і повстання — таке скажеш! Навіть казкар Прек такого б не вигадав. Наче ти хамів не знаєш. Для повстання треба єдності, а її у хамів немає. Аби лиш нажертися, напитися і аби іншим було гірше — тільки цього їм треба для щастя. Зіграймо краще у щось, замість дурниці верзти. У преферанса.

І так грали пани цілий пополудень. До смерку ксьондз Юрчак програв Горайському аж п’ять флоринів, тому поїхав із кислою міною, не залишившись на вечерю.

Була вже пора вечері, коли надворі пролунали галаси й вигуки.

— Це Нікодем. — Вікторин пожвавився, бо любив мовчазного меланхоліка, а інших братів і швагра не дуже. Тож Богуші й Горайський вийшли надвір привітати новоприбулого.

Але це був не Нікодем.

Вікторин побачив, як ніч за мурами двору кошлатиться від хамства. Хами народжувалися з темряви. Виходили із закамарків, із засіяних озиминою полів, блискали очима і зубами. Їх було все більше й більше, цілі стада. Хлопи чекали у пітьмі, мовчазні й злі, як вівці, які збунтувалися й прийшли розтоптати пастухів.

На подвір’ї, в плямі світла, вже стояв кульгавий Михаїл, тримаючи в руці реваш, тобто мірну рейку для позначення заборгованості. За його плечима різні дворові слуги кулилися й трусили штанами. Михаїл спокійним і крижаним голосом запитав:

— Чого тут, курва?

Хамство захвилювалося в темряві.

— Нема вам тут чого робити! Усім пердлювати по хатах! Але вже, поки у вас дупи не повідмерзали!

— Дупи ми собі в домі зігріємо. — З темряви вийшов кільканадцятирічний юнак. Вікторину він видався дивно знайомим. В одній руці тримав папір. У другій мисливську рушницю.

— Приведи татуся. З дітьми я не розмовляю, — буркнув русин.

— Стули пельку, опудало. Ми тут від імені кайзера. Уповноважені.

— Уповноважені, курва, до чого?

— До цього. — Сташек Шеля підняв рушницю й вистрілив. Прозвучало це, наче луснув риб’ячий міхур.

У морозному повітрі засмерділо порохом. Пан Горайський здригнувся, зіперся на стіну й склав руки, наче він знудився й змерз, бо мороз кусав, а вони ж бо були в легких костюмах і розігріті вином.

А потім хами з ревом рушили і поховали Михаїла під своєю масою. Слуги розбіглися. Рушниця вистрілила ще раз, з фрамуги вікна біля самої голови Вікторина посипалися тріски. Генрик, притомніший і більш досвідчений у скандалах, потягнув брата у сіни.

— Горайський, рухайся ж! — просичав Генрик швагрові.

Пан Леопольд Горайський з Модерувки зсунувся, однак, поволі на дошки ґанку. Погляд у нього був тьмяний, з-під стиснутих рук струменіла цівка крові. Він не був знудьгованим, він просто був мертвим.

Панове браття захряснули двері й взяли їх на засув. Хтось почав гримати, може, котрийсь із слуг, важко було розпізнати, бо голос його одразу перейшов у звірине виття. Надворі панував цілковитий рейвах, у двері гатили — гуп, гуп. Слуги в глибині дому почали бігати туди й назад, як кури в курнику, до якого пробрався лис. Верещання дівок усвердлювалося в мозок. Десь, мабуть у кабінеті, дзенькнуло розбите вікно.

— Тікайте, вельможні пани, ховайтеся! — старий вірний лакей Самуель Вата вискочив з кімнати, схопив Вікторина за рукав. — Садом, швидко!

— Батько… — сапав Генрик. — Батька не залишимо!

Пан Станіслав Богуш і досі сиділи в салоні у своєму кріслі на коліщатках. Із запалом розставляли на столі олов’яних солдатиків, якими Вікторин дозволяв йому гратися, коли ніхто не бачив.

— Ми залишаємося. Ми ж, до курви нещасної, повстанці! — Фелікс затримався, засапаний, сягнув по повішену над каміном шаблю. Зброя мала надзвичайно гарне модельоване руків’я і була паскудно виважена, що не мало, однак, значення, бо пан Фелікс не вмів із нею поводитися.

— Вельможні панове, їх там надто багато, — слушно зауважив Вата. — Подумайте про синів.

— Правду кажеш, — визнав Генрик. — Фелікс, утікай з дітьми. Остережеш Нікодема. Скінчилися меланхолії, час діяти.

— Ти, мабуть, глузуєш! Щоб мені Рей знову допікав за спиною, що я тхір і голодупок, який у його родину вженився?! Отакої! Я стільки чекав на повстання! А битиму я німця чи хама — один хуй! Нехай Вікторин іде, бо розм’якнув у тих санаторіях. І дорогу до Смажової краще знає.

— Швидше! — квапив слуга, який завчасу приніс плащі й хутряні шуби.

— Я теж хочу битися, пане татусю, — запротестував Адам, молодший син Фелікса, хлопець не більш ніж чотирнадцяти років.

— Біжи, шмаркачу, як тобі батько наказує, бо твоя