Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

Вони зайшли в кімнату Вільчура, і професор подав Люції складений аркуш паперу. Вона розгорнула його і прочитала:

«Вельмишановний Професоре і дорогий Колего! Вчора отримав Ваше повідомлення і зрадів, що зможу Вам якось стати в нагоді. Разом з моїми вихованцями. З декількома я вже розмовляв. Більшість приймає Вашу пропозицію з ентузіазмом. Працювати під Вашим керівництвом, правду мовлячи, це честь для кожного лікаря, не кажучи вже про початківців. Я не цілком погоджуюсь з Вами, що слід обирати кандидатів, котрі мають якісь доходи. Зараз у мене три кандидати. В першу чергу пришлю Вам найздібнішого з них, доктора Шимона Ясинського. Це молодий хлопець із хорошої сім’ї, працьовитий, сумлінний і багатообіцяючий лікар. Я впевнений, що під Вашою опікою він справді стане добрим фахівцем. Піврічний стаж у вашій лікарні йому буде корисний. Через шість місяців я пришлю наступного. Я вже розмовляв з деканом, і він, звичайно, без будь-яких заперечень погодився зарахувати йому практику у Вашій лікарні. Ви можете бути впевнені, дорогий Професоре, що ми пам’ятаємо Вас і не залишимо Вас самого без допомоги ні на один день. Доктор Ясинський виїжджає післязавтра. Найщиріші вітання і побажання подальшої плідної роботи. Щиро Ваш Ф. Юзьвінський».

Люція закінчила читати і подивилася на професора.

– Як вам це подобається? – запитав Вільчур.

– У принципі… – почала Люція, – в принципі це дійсно дуже хороша думка. Але…

– Що але?

– Я не розумію тут одного: чому в листі сказано, що не залишать вас самого? Якщо ви там розповідали про нашу лікарню, напевно, ви згадували там і про мене?

Голос Люції злегка здригнувся. Вона передчувала, що почує від Вільчура. Професор кивнув головою.

– О так! Я не тільки згадував. Вашу жертовність я підносив до небес, дорога панно Люціє. Я не уявляю собі кращої допомоги, ніж та, яку ви надавали мені.

Люція закусила губу.

– Чому ви говорите в минулому часі?

Вільчур спокійно відповів:

– Тому, панно Люціє, що від цієї допомоги, на жаль, я мушу відмовитися.

– Професоре!..

– Адже ми обоє це розуміємо, панно Люціє.

Вона нахмурила брови.

– Я цього… не розумію, – переконливо сказала вона. – Не розумію і ніколи не зрозумію. Якщо ви були задоволені мною, а я переконана в цьому, так чому ви хочете позбутися мене? Професоре! Як ви можете, навіть не погодивши зі мною, перекреслити всі наші спільні плани!

Вільчур посміхнувся, а в його очах промайнув смуток.

– Ні, не я перекреслив їх. Їх перекреслила доля. Призначення. А перекреслені вони виявилися тому, що ніколи не мали права на існування.

– Це неправда, – жваво запротестувала Люція.

– Найправдивіша правда, – професор скрушно похитав головою.

– Отже, я доведу вам це.

– Яким чином?

– Найпростішим. Я залишуся з вами. Залишуся назавжди. Клянуся вам, що нічого іншого я не бажаю, що я була б глибоко нещасною, якби ви мене зараз відштовхнули. Я продумала все своє майбутнє і бачу його тільки поруч з вами. Не хочу іншого. Не можу прийняти іншого. Звичайно, якщо ви хочете, щоб сюди приїжджали молоді лікарі на практику, я нічого проти не маю. Але і я теж залишуся. Залишуся як ваша помічниця, як ваша дружина. Інакше бути не може.

На обличчі Люції з’явився яскравий рум’янець. Її руки тремтіли…

– Я не знаю, що змусило вас змінити рішення, прийняте вже давно, – сказала вона. – А втім, і не хочу знати цього. Ймовірно, ви піддалися якимсь сумнівам. Але ви помиляєтесь, думаючи, що я так легко відмовлюсь від того, на що маю право.

Вільчур ніжно взяв її за руку.

– Панно Люціє, давайте поговоримо спокійно.

Вона схопилася з місця.

– Ні, ні! Тут нам немає про що говорити. Ви надто боляче мене зачепили.

Вона хотіла відійти, але Вільчур не випустив її руки.

– Сядьте, будь ласка, дорога панно Люціє, і вислухайте мене.

Майже силою він знову посадив її на стілець. Вона вся тремтіла, а в очах стояли сльози.

– Бачите, – спокійним голосом говорив він, – ви припускаєтеся помилки. У своїх розрахунках ви абсолютно виключаєте мою особу. Ви абсолютно не берете до уваги, що існую ще й я. Що я теж думаю, що я також відчуваю. Ви хочете сприймати мене як щось абстрактне. Але ж я жива людина, дуже стара, але все-таки жива. Чому ви не хочете зважати на те, що і я тут маю право голосу?

– Я не розумію вас.

– Ви хочете залишитися. Ви хочете залишитися тут як моя дружина, вважаючи, що я мушу бути з того щасливий. А ви не припускаєте, що я з цього питання можу мати цілком протилежну думку.

– Колись… – почала Люція.

Вільчур перебив її:

– Колись і я так міг думати, але сьогодні у мене інша думка.

– Чому сьогодні? – вона сміливо глянула йому в очі.

– Бо сьогодні я знаю, що ви кохаєте іншого.

Люція стиснула зуби. Серце розривалося їй в грудях. Однак вона опанувала себе і впевнено сказала:

– Я нікого не хочу кохати, окрім вас і тільки вас.

Вільчур засміявся.

– Ах, люба панно Люціє! Це одна з тих сфер, де хотіти не означає могти, де навіть найбільше бажання нітрохи не допоможе. На жаль, жодна людина не є господарем свого серця. Панно Люціє, навіть тоді, коли вам здавалося, що ви любите мене, і тоді я був переконаний, що ви невірно оцінюєте свої почуття. Я завжди був і буду вдячний вам за ту дружбу, за сердечну прихильність, за безмежну доброту і душевне тепло, якими ви обдаровували мене. Але це була не любов. Ви самі переконалися в цьому зараз, коли покохали Кольського. Ні-ні, не заперечуйте. Не треба це приховувати. Більше того – це неможливо приховати…

Люція заперечно похитала головою.

– Це лише ваші домисли.

– Ні, панно Люціє. Це безсумнівна правда. І зараз постарайтеся зрозуміти мене, візьміть до уваги мою ситуацію. Всупереч своєму серцю ви хочете залишитися зі мною. Як ви уявляєте собі мою роль?.. Чи не вважаєте ви, що для мене буде непосильним тягарем знати, що я став перешкодою на шляху до вашого щастя, що ви зі мною тільки тому, що неправильно інтерпретуєте собі почуття обов’язку?.. Адже ж у мене не було б ні дня, ні ночі спокою. Я почувався би кривдником, перешкодою. Ні, панно Люціє. Ваша присутність тут і ваша жертовність нічого не принесли б, окрім зла. І вам, і мені, і Кольському. Це було б просто божевіллям прирікати на страждання трьох людей заради якогось принципу, котрий не має ніякого сенсу.

Люція плакала, закривши обличчя руками:

– Я не можу залишити вас, не можу.

– І ще щось я вам скажу. Така жертовність з вашого боку була б просто образливою для мене. Це означало б, що ви вважаєте мене безпорадним стариганем, який уже не в змозі дати собі раду. Ваше бажання присвятити своє життя мені засноване на жалості. А ви, напевно, не вважаєте, що я заслуговую тільки на жалість…

– Не вважаю, – обізвалась вона, ридаючи. – Але чому ви завжди жертвуєте всім?

Вільчур знизав плечима.

– Тут про жертовність з мого боку не